Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

наші слова розвіяв вітер. Авжеж, слова мара. Але я, продаючи секрети, продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю дошку. Я продаю докази. На терезах вони багато важитимуть. Якщо їх записати на папері й засвідчити печаткою, то папір можна порвати. Але інші докази не папір, їх можна вкусити й поламати на них зуби. Чутки завжди розпливаються, як ранковий туман. У мене є докази. Ви заплатите мені шістсот доларів золотом, або всі будуть сміятись, що ви слухаєте мару.

- Добре! - погодився переконаний Торес.- Покажи мені ті докази, що їх можна розірвати і вкусити.

- Спершу заплатіть шістсот доларів золотом.

- Я заплачу, як побачу твої докази.

- Ви матимете докази й будете кусати та рвати їх після того, як шістсот доларів будуть у мене в руках. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка - то шепіт, мара. А мені потрібні справжні гроші. Такі, щоб їх теж можна було рвати і спробувати на зуб.

Нарешті Торес здався й заплатив гроші за докази, що цілком задовольнили його, коли він побачив їх. То були давні листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки.

Після цього Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений із його доказів, а ще й докинув сто доларів, щоб той виконав як слід його доручення.

 

 

На ту пору Френк і Генрі, зодягнені в свіжу білизну, голились безпечними бритвами у ванній кімнаті, що сполучала їхні спальні, і наспівували:

 

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

 

А Леонсія на своїй чудово вмебльованій половині, за допомогою двох швачок-індіянок, гостинно й великодушно пояснювала Цариці всі тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було сумно й весело водночас. Цариця, як справжня жінка, не приховувала щирого захвату від гарних суконь, білизни й прикрас у Леонсіїних шафах. Обом їм було приємно перебирати вбрання, а вправні швачки, зробивши там стібок, а там зайву складку, тим часом підганяли кілька Леонсіїних суконь на худішу й нижчу постать Цариці.

- Ні, корсета вам не треба,- зауважила Леонсія, оглядаючи Царицю.- Такий стрункий стан, як у вас, з жінок має одна на сотню. Я вперше бачу таку довершену фігуру. Ви...- Леонсія замовкла, ніби шукаючи шпильку на столі, а насправді, щоб приховати схвильованість. Опанувавши себе, вона докінчила: - Ви надзвичайно гарна, молода, і Френк може пишатися вами.

У ванній кімнаті Френк, співаючи, вже кінчав голитися, коли почувся стукіт у двері і перервав йому пісню. Він відчинив і побачив Фернандо - одного з братів Солано з телеграмою в руці. Френк узяв телеграму і прочитав:

«Повертайтеся негайно. Потрібні ширші повноваження. Біржа хитається. Наступ на всі ваші акції крім «Темпіко петролеум». Телеграфуйте коли вас чекати. Становище небезпечне. Гадаю витримати якщо приїдете відразу. Негайно телеграфуйте. Беском».

Коли Моргани прийшли до вітальні, Енріко Солано разом із своїми синами відкорковував пляшки з вином.

- Я тільки-но віднайшов свою дочку й знову втрачаю її,- сказав Енріко.- Та це вже не така важка втрата, Генрі. Завтра справимо весілля. Бо ж той паскуда Торес, напевне, плеще по всьому Сан-Антоніо, що вона втікала з вами.

Генрі не встиг ще подякувати, як у кімнату ввійшли Леонсія й Цариця.

Енріко підніс чарку і промовив:

- За молоду...

Нічого не зрозумівши, Леонсія й собі взяла на столі чарку й глянула на Царицю.

- Ні-ні,- промовив Генрі, забираючи в неї чарку, щоб передати Цариці.

- Стривайте! - сказав і Енріко.- Я ж бо ще не скінчив. Дозвольте мені виголосити тост. Отже, за молодих!

- Ти завтра підеш з Генрі до шлюбу,- пояснив Леонсії Алесандро.

Хоч яка несподівана й прикра була для дівчини ця новина, та вона стрималась і, з удаваною веселістю глянувши Френкові просто в очі, вигукнула:

- Тоді ще один тост! За наречених!

Френкові й так було важко, що він мусить одружуватися з Царицею, а дізнавшись про Леонсіїне весілля, він і геть утратив спокій. І Леонсія зразу помітила, яких йому коштувало зусиль опанувати себе самого. Його муки завдали їй потаємної втіхи, і вона майже зраділа, побачивши, як Френк при першій нагоді вийшов з кімнати.

Френк ще до цієї новини показував телеграму, а тепер, пояснивши, що йдеться про все його майно, сказав, що йому треба зараз же скласти відповідь і попросив Фернандо послати верхівця на урядову радіостанцію в Сан-Антоніо.

Незабаром слідом за Френком вийшла й Леонсія. Вона знайшла його в бібліотеці. Френк сидів коло столу перед чистим аркушем паперу і задумливо дивився на її фотографію, яку взяв з низької книжкової полиці. Цього вже було занадто для Леонсії, вона мимоволі захлипала і замалим не впала. Френк кинувся підтримати її, і обоє вони не стямились, як їхні губи з’єднались у жагучому поцілунку.

Раптом Леонсія випручалась і злякано глянула на Френка.

- Годі, Френку! - скрикнула вона.- Навіть більше: вам не слід залишатися навіть на моє весілля. А то я за себе не відповідаю. Сьогодні з Сан-Антоніо відпливає корабель до Колона. Ви з своєю дружиною поїдете звідси. В Колоні не важко знайти шхуну, що перевозить садовину до Нью-Орлеана, а звідти вже поїзд до Нью-Йорка. Я кохаю вас, ви самі це знаєте.

- Але ж ми з Царицею ще не одружені! - вигукнув Френк.- Поганський шлюб перед вівтарем Сонця це ще не шлюб! Ми з Царицею не подружжя ані офіційно, ані насправді. Запевняю вас, Леонсіє, ще не пізно...

- Той поганський шлюб зв’язував вас до цього часу,- спокійно й рішуче перебила мову йому Леонсія.- Нехай же він зв’яже вас і до Нью-Йорка або принаймні... до Колона.

- Цариця не хоче брати шлюб у церкві,- сказав Френк.- Вона твердить, що всі жінки з її роду одружувалися так, як і вона, і що саме такий шлюб перед вівтарем Сонця священний.

Леонсія знизала плечима, але її обличчя виявляло сувору рішучість.

- Священний чи не священний,- відповіла вона,- але ви мусите виїхати сьогодні ж увечері. А то я збожеволію. Застерігаю вас, мені не вистачить сили вінчатись, як ви залишитесь. Я не зможу, я знаю, що не зможу бачити вас, коли мене вінчатимуть із Генрі, і після того. Тільки дуже прошу, не зрозумійте мене зле. Я