Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

class="p1" style="">Він сам себе катував, але зупинитись не міг.

- Потім був один бурхливий роман, який згас від перегріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньому.- Він почувався майже вікторіанцем.- А потім пішли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?

Вона сміялася крізь сльози.

- Анітрішечки,- сказала вона, і Дікові трохи відлягло від серця.- Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не відпущу.

Цього разу задзвонив його телефон. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку долонею.

- Ви будете з ним розмовляти?

Вона підійшла до телефону й так заторохтіла по-італійському, що Дік нічого не зрозумів.

- Телефон забирає у вас надто багато часу,- сказав він.- Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою.

- Навіщо ви говорите дурниці!

- В такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!

- Якби ж то все це було так просто! - Вона раптом заридала.- Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого більше. Але що ви можете мені дати?

- А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?

- Це зовсім інша справа.

... Бо молодість тягнеться до молодості.

- Він нікчемний макаронник! - сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.

- Він просто дитина,- сказала вона, схлипуючи.- Ви самі знаєте, що я передусім ваша.

У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але вона втомлено відхилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо - очі її були заплющені, а волосся звисало, як в утоплениці.

- Відпустіть мене, Діку. У мене все в голові сплуталося.

Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом невиправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.

- Я хочу знати правду,- сказав він.

- Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освідчився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, по-вашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртувати з такими недоумками, як Колліс Клей?

- Вчора ввечері ви були з Нікотерою?

- Це вас не обходить.- Вона знов заплакала.- Ні, вибачте, Діку, звичайно, обходить. Ви і мама - єдині дорогі мені люди в світі.

- А Нікотера?

- Сама не знаю.

Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, несли в собі приховане значення.

- Я для вас уже не той, ким був у Парижі?

- Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?

Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.

- Справа не в Нікотері,- вигукнула вона,- а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? - Сльози знову бризнули з її очей.- Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.

Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.

- Я сьогодні не поїду в гості.- Це була остання спроба.- Я залишуся з вами. Мені однаково нікуди не хочеться їхати.

В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.

- Я буду у себе в номері,- сказала вона.- До побачення.

- До побачення.

- Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки?

- Я давно вже намагаюся зрозуміти.

- Нащо ж вам було приходити з цим до мене?

- Я немов Чорна Смерть,- повільно промовив він.- Я приношу тепер людям тільки нещастя.

 

XXII

 

 

У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Si... Si... Si...», 54 сноб-єгиптянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.

Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, навіть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тільки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.

Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обуриться.

- ... От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в «Ексельсіорі», п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі немає - нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: «По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні».- «Не знаю,- кажу,- ніякої картки на ньому не було». А він знову: «По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні». Я йому навіть не відповів.

- І що ж він?

- Постояв та й пішов.- Дік посовався на своєму стільці.- Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж коло неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й прикладає пальці до козирка.

- Не знаю,- подумавши трохи, сказав Колліс.- Мені особисто більше подобається тут, ніж у Парижі,- там тільки загавився, а тобі вже обчистили кишені.

Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про неприємне.

- Не знаю,- повторив він.- Мені тут подобається.

Дік подумки переглянув картину, що склалась із вражень кількох останніх днів. Шлях до контори «Амерікен експресс» крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій