Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

як вона так легко відхрестилася від своїх друзів, їхнє місце в Діковій уяві зайняли безвиразні обличчя чужоземців, якими аж кишать маленькі готелі Європи.

- Звичайно, це не моя справа,- знову почала Бебі, готуючись до нової атаки,- але покинути її саму, в такому оточенні...

- Я їздив ховати батька.

- Розумію, розумію. Я вже висловила вам своє співчуття.- Вона посмикала кришталеві кульки намиста.- Але у нас тепер стільки грошей, що ми можемо дозволити собі що завгодно. То чом би не використати їх і на лікування Ніколь?

- По-перше, я не зовсім уявляю собі, що мені в Лондоні робити.

- Як - що? Працювали б так само, як будь-де.

Він відкинувся назад і пильно подивився на неї. Якщо вона й здогадувалася про бридку правду - справжню причину хвороби Ніколь,- то постаралася витруїти цю правду із свідомості, заштовхати її якнайдалі в темну закурену комору, як картину, помилково куплену в художника, що так і не став модним.

Вони продовжили розмову в «Ульпії», заставленій бочками винарні, під акомпанемент «Suona fanfara mia» 53 яку майстерно виконував хлопець-гітарист. Там до них підсів Колліс Клей.

- Може, я непідходящий чоловік для Ніколь,- сказав Дік.- Але вона однаково б вийшла заміж за кого-небудь, схожого на мене, за людину, в якій сподівалася б знайти опору.

- Ви вважаєте, що з іншим чоловіком вона була б щасливіша? - вголос подумала Бебі.- Що ж, можна спробувати.

Аж коли Дік зігнувся від сміху, вона зрозуміла безглуздість свого зауваження.

- Ах, зрозумійте мене правильно. Не думайте, ніби ми не вдячні вам за все, що ви зробили,- запевнила вона.- І ми знаємо, що й вам бувало тяжко...

- Ради бога, Бебі! - запротестував Дік.- Таке можна було б казати, якби я не кохав Ніколь.

- Але ви ж таки кохаєте Ніколь? - занепокоєно спитала вона.

Колліс уже збагнув, про що йдеться, і Дік поспішив перемінити розмову:

- Побалакаймо про щось інше. Хоч би про вас. Чому ви не виходите заміж? Ми чули, ніби ви заручені з лордом Пейлі, двоюрідним братом...

- Вже ні.- Вона знітилася й опустила очі.- Це було минулого року.

- Але чому ви все-таки не виходите заміж? - допитувався Дік.

- Сама не знаю. Один чоловік, якого я кохала, загинув на війні, другий відмовився від мене.

- Розкажіть мені про це, Бебі. Розкажіть, як ви живете, чим живете. Ви ніколи зі мною не ділитеся, ми завжди розмовляємо тільки про Ніколь.

- Вони обидва були англійцями. По-моєму, в світі немає людей вищого гатунку, ніж справжні англійці. Я, принаймні, не зустрічала. Перший був... ет, це довга історія, а довгих історій ніхто не любить, правда?

- Ще й як! - озвався Колліс.

- Ні, чому ж,- по-моєму, все залежить від того, як їх розповідають.

- Ну, це вже ваш фах, Діку. То ви вмієте розворушити товариство однією фразою чи влучним словом. Тут потрібен особливий хист.

- Ні, тільки спритність,- лагідно заперечив Дік, уже втретє цього вечора не погоджуючись з нею.

- Певна річ, я надаю великого значення формі... Люблю, щоб усе робилося як належить і з розмахом. Ви, напевно, дивитеся на це інакше, але ви повинні визнати, що це свідчить про цілісність моєї вдачі.

Дік міг би знову заперечити, але промовчав.

- Авжеж, я знаю, що кажуть люди: Бебі Уоррен, мовляв, гасає по Європі, колекціонує нові враження, а пропускає головне, що є в житті. Але я вважаю, що якраз навпаки. Я з тих небагатьох, хто знає, що головне, а що - ні. Я зустрічалася з найцікавішими людьми свого часу.- Гітарист заграв нову мелодію, і її голос потонув на мить у металевому брязкоті струн, але Бебі перекричала музику: - Я рідко припускаюся великих помилок...

- Тільки дуже великих, Бебі.

Вона помітила глузливі іскорки в його очах і перемінила тему. Видно, вони не могли знайти спільної мови. А проте щось у ній подобалося йому, і дорогою до «Ексельсіору» він не жалів компліментів, від яких вона аж танула.

 

 

Наступного дня Розмері наполягла, що вона частуватиме Діка сніданком. Вони поїхали до маленької тратторії, власник якої, італієць, працював колись в Америці, і замовили там яєчню з шинкою й вафлі. Після сніданку вони повернулися до готелю. Відкриття Діка, що ні він її, ані вона його не кохає, більше розпалило, аніж розхолодило його жагу. Тепер, знаючи, що вже не ввійде в її життя надовго, він жадав її, як жадають блудницю. Мабуть, думав він, багато чоловіків називають коханням саме таке почуття, а не самозабутню душевну одержимість, що змішує всі кольори життя в одну мажорну барву,- те, чим колись було для нього кохання до Ніколь. Йому й тепер завдавала фізичної муки думка про те, що Ніколь може вмерти, чи назавжди втратити розум, чи покохати іншого.

В номері Розмері сидів Нікотера, який одразу завів розмову про акторські справи. Коли Розмері нарешті дала йому зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов, грайливо протестуючи, і на прощання цинічно підморгнув Дікові. Потім, як ведеться, ожив телефон, прикувавши до себе Розмері хвилин на десять. Дікові увірвався терпець.

- Ходім краще до мене,- запропонував він, і вона погодилася.

Вона лежала на широкій тахті, поклавши голову йому на коліна; він перебирав кучері, що спадали на її чоло.

- Можна знову запитати? - сказав він.

- Про що?

- Про чоловіків у вашому житті. Я дуже цікавий, щоб не сказати - хворобливо цікавий.

- Ви хочете знати, що в мене було після знайомства з вами?

- Або до нього.

- Ні, ні! - вигукнула вона.- Доти в мене нікого не було. Ви перший чоловік, яким я по-справжньому захопилася. Ви й тепер єдине моє справжнє захоплення.- Вона помовчала, замислившись.- Це сталося потім... через рік.

- Хто він?

- Та... один чоловік.

Він скористався з цієї ухильної відповіді.

- Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий виявився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...