того ж таки дня прийняв директорство заводу, наполовину поруйнованого. Він проходив між рядами сірих верстатів, де напівлежали, пихкаючи сизим махорковим димом, на закіптюжених куфайках робітники, а майстер копняками підводив їх на ноги; Віталій тиснув кожному руку, розпитуючи про життя-буття; на їхній щирий подив, виплачував готівкою аванс. До пізньої ночі, вкляклий за пожовтілими паперами, він просидів у комірчині, тобто в кабінеті директора, тамуючи щемкий біль від наплилих спогадів. Сп'янілий від перших відчуттів, свіжого враження, він до ранку блукав липовими алеями; постояв перед білим будинком патронату, що вже, подейкували, перелаштовувався доктором Козюрою, протестантським проповідником, на молільний дім. Під ранок він повернувся додому, застав сніданок, що його принесла Аня і сиділа, куняючи, за обдертим столиком. Вона спала, впершись чолом у рожевий конверт, де лежало запрошення на звану вечерю. Перекусивши похапцем і захопивши поношений одяг, він подався назад, на завод, і до вечора пропрацював із робітниками. Тож на звану вечерю він з'явився в самому її розпалі. Першим на «балю» об'явився доктор Козюра, сіренький миршавий чоловічок з великими вухами; привів він свою доньку на виданні, прищаву дівицю; вона тетерувато глипала очима на красеня – начальника місцевої поліції, пана Посабчука, якому й так нікуди дітися від надмірної уваги тлустих, світських молодиць, котрі в задусі щедро натопленого приміщення відкрито до нього залицялися. Місцева знать сповзалася швидше, ніж гадав губернатор, – одягнений у військовий, синього кольору френч, трохи розчервонілий від випитої чарки, він сидів біля каміна, тобто величезних розмірів плити, і вітав кожного прибульця піднятою догори рукою. За звичкою привітали так і Віталія. А ще тут були ветхі старушенцїї, котрі пам'ятали всі три революції, голосно виказували антипатії нинішньому урядові, збивалися і все перепитували одна одну, на чім вони закінчили свою думку. Психіатр Замодроченко походжав, тримаючись осторонь від усіх, думки своєї не губив, бо й не починав думати. Він трусив від старості головою, чемно вітався з усіма, потім якось зійшовся з прокурором, і вони пробалакали цілу вечірку. Новому директору підводили для знайомства, відрекомендовуючи, по цілому табунцю дівчат, безликих, сіреньких і, видавалося, заляканих старих дів на виданні. Доктор Козюра, майбутній пастор нової церкви, виголосив промову-тост за нову віру, щодо боротьби з язичництвом у краї. Уявляєте, вони досі виставляють на так званий святвечір кутю для домовиків; вони моляться на ікони, за якими плачуть музеї всіх країн світу, мажуться смердючою рідиною, що у них зветься миром; а вчора гурток молоді зійшовся на Шовгенисі і влаштував справжню оргію. А що говорити про Шльому Люкса, за яким плаче божевільня. Відсутність молільного дому, ні, ні, ні, не церкви. Вони так і чекають на католицьку чи православну. Це все вплив Америки. Без сумніву. Доктор вивчає парапсихологію, фізіологію, анатомію і вплив на людину… Всі присутні зааплодували, вигукуючи «браво» і всілякі там приємні слова. Один лише полковник кримінальної поліції утримався, якось недвозначно змірюючи поглядом доктора Козюру. Всі перекинулися на нового директора. Тут він відчув дошкульність цих зустрічей. Навіть не наділеному тонкою інтуїцією чоловікові можна було себе відчути, радше порівняти себе з комахою, коли тисячі очей, мов ті школярські мікроскопи; йому видавалося, що його повертають, мацають, перекидають на спину, а він пускає якусь слизоту, і всі присутні намотують, тягнуть ту рідину тоненькими джгутиками вусів. Проте трохи пізніше він не помічав, як салисті клерки набиралися подиву, недоумкувато виглядаючи із замурзаних вікон. Усі в місті чекали звісток зі столиці, коли цього напівбожевільного нарешті приберуть і знову запанує мир та спокій, життя потече торованим руслом, разом із лінькуватою Шовгенихою. Цей чоловік був ніким і нічим у їхньому розумінні: як то можна працювати разом із робітниками? спати на заводі? а знаєте, що батько його п'яниця, а мати шльондра? Робітники й ті сміються, складають анекдоти… Словом, історія людини повторюється незалежно від географії. А він, наснажений, забуваючи попоїсти, біг на завод чимраніше. У короткі хвилини відпочинку вчив Аню англійської, не помічаючи її палких поглядів та Рузиного охання. Так воно доходило осені.
Через місяць сколошкалося все місцеве обивательство. Прочиняло двері: допотопний паротяг, розігнавши кіз, припхав цілий состав найновішої апаратури. І того ж дня трапилася біда – помер від серцевого спазму губернатор. Далі оповідь ітиме зі слів кількох уцілілих свідків. Тож надійшла депеша-телефонограма із золотоглавої столиці, щоб кандидатуру добирали на власний розсуд. Місцева знать зібрала попередню раду. Участь у цьому дійстві брали: комісар поліції, командир національної гвардії, головний лікар-венеролог, який хворів на побутовий сифіліс, а співгромадянам видав це за хронічний нежить; а також доктор Козюра, психіатр Замодроченко, дві дами з боговгодних закладів Таїсія Никифорівна та Альбертина Никонівна. А ще засвідчили велику таємницю зборів учителі філології і співів. Двоє добродійних мужів, котрі різнилися тим, що у першого лисина відбивала навколишній світ спереду, а інший ловив різнобарвність природи ззаду, і то нехотя, бо акуратно, старанно зачісував волосся. Якраз погода видалася сумна, на руку обивателю, що вважав губернатора хоч і дурнем, але добрим чоловіком, – ішов сірий дрібний дощ. Літо ніяк не виплекалось, – і, готуючи зібранню каву, Альбертина Никонівна скаржилася на лихий сон. Доктор Козюра з двома асистентами недвозначно перезирнулися. Вчитель співів, мов ошпарений, відскочив од вікна, пустивши цівку розчинної кави, зафуркав, – розмоклим шляхом промандрувала недорікувата фігура Шльоми Люкса. Доктор Козюра напівголосом, майже шепочучи, натякнув на важливість зборів і що розмови про всілякі забобони тут недоречні. Проте комісар поліції замислився, довгим поглядом мислителя міряв відстань від вікна до столу, пригадавши, що колись, якраз чотири роки тому, йому снилося щось подібне, тоді був високосний рік, так що пані Альбертина має слушність. Учитель співів, під мугикання учителя філології, потвердив рішучими мотаннями голови, цим вкинувши доктора Козюру в немислимий відчай. Хтось припустився думки, що таки треба покликати нового директора, дарма що в нього з головою трохи негаразд. Тут начальник поліції запротестував, його підтримав Козюра й асистенти, дами потяглися за сильнішими. Впав туман. Це знову сповнило всіх трагічним передчуттям. Жінки знову подали свій голос, бо Шльома Люкс так просто під дощем не тиняється, і рік цей справді високосний.
Учитель співів запропонував випити лимонного лікеру й трохи припинити баталію. Проте один з асистентів натякнув, мовляв, у обох учителів немає дорадчих голосів. Доктор Козюра заговорив, подивувавшись своєму несподіваному красномовству, клацнув зубами об чашечку. Але ніхто навіть не думав жартувати. Віддалеки ще виднілася широка мокра спина Шльоми Люкса, місцевого вар'ята, з котрим навіть приблудні пси не хотіли знатися. Запала недобра мовчанка. Тишу порушив