Олесь Ульяненко - Вогненне око

повертав, граючи м'язами, тугим загривком, шиєю, задер у передчутті чогось страшного ріг угору, – навіть не відгонив роїща мух, що зависли над головами людей у клейончастих фартухах; боки роздулися, соплі та слина потекли з ніздрів. Бугай чухмарнув боком покручений стовбур морелі – обтрушений квіт потягло вітром, низом, упродовж масного шару землі. Бугай тужно зайшовся майже дитячим ревом. Люди у фартухах перезирнулися. Бугай вирячив очі, і налиті кров'ю баньки, провівши серпанок абрикосового квіту, вп'ялися в Розана. Бугай затужив, наче кличучи телицю… Тут різник одним ударом розтяв яремну вену, загнав крицю глибше, прокрутив тесака тричі: густа паруюча кров чвиркнула на одяг Розана; тугий струмінь злякав зелених мух на тирсі, що затріщали крильцями в тиші, ляскаючи спинками, зависли в повітрі. Бугай упав, зарився писком у землю. «Тут колись було кладовище…» – здається, сказав Віталій. – «Е, чоловіче, тут усе таке старе, що не стане навіть розуму…» Віталій, не дивуючись, заплющив очі. Запала ніч із яскравими зірочками.

Вже полудень, день похмурий. Віталій вдихав дух рідної домівки, наче хотілося спекатися, – в молодості він любився з її сестрою, яка завше хотіла його… Здається, Абба давно давав за винагороду крамарчукам погладити оголене коліно, стегно; раз він застав її… А потім усе скінчилося… І з осінньою тугою, повернувшись на спину, він згадав місто, дружину між легких вітражів, опуклих вітрин. «Напевне, є любов важка, мов спотикання об каміння; іскрометна, креше синім, а ще та, яку ти кожного дня тягарем несеш усе життя…»

Постскриптум
(майже мій)

Усім відомо, що Шовгениха – найбільша ріка на світі. Вона протікає розлогими степами, розминаючи сизолобі кургани, а колись, – подейкували, – за давніх часів, тут розливалося море, де за могутнім небоскиддям скель, – а зараз око муляє вивітрілими кряжами, – височіли білі вежі замків; і примостилося там велике місто, балачки про яке зникли з останнім мудрим чоловіком – Полковником Чомбе; і тільки й чуток, дуже, щоправда, вірогідних, про затонулі скарби з гостроносих галер. Кому невтямки, що найбагатша, найвеличніша держава, де ріка Шовгениха розсипає широкогрудими степами дрібненькі містечка? Може, тільки мені. А так вона знана й шанована всіма. Принаймні, мешканцями того містечка, де народився той, про кого мова йтиме в останніх коротких рядках, бо плин життя підсумовується так хутко, як і швидкоплинно протікають води забуття нашим мозком. І в місті таке диво, як пам'ять про великі події, злизується пухким снігом під пізнім квітневим сонцем. Довгими зимовими вечорами тут оповідали про пса, що не брав їжу з рук крамарчуків і прожив більше, ніж той майор, що бігав голяка – в самих лише червоних, спортивного крою трусах, – влітку і взимку; про те, яку вошу краще з'їсти від жовтухи, і чи годяться рушники з кожного покійника, що ними, отими рушниками, стягують мертвякам ноги; а ще – чи годиться пити кнурячу кров од причини, а може, людську, наточивши із заклятого ворога, впоївши далекоглядно його перед тим сивухою. І будьте певні, що ця історія давно б забулась, якби найсвідоміші з мешканців цього району чи держави не примусили мене її записати. Народ у цих краях марнославний, до червоного готовий боронити капелюха, черевика, загубленого сп'яну тією чи іншою, зовсім нетутешньою знаменитістю, – але цю історію геть забув, потверджуючи прописну істину: що нового може бути з Назарета? – хоч вона, ота історія, пройшла перед самим їхнім носом. А двійко патріархів, дід Юхим та дід Петро, тільки-но пригріє сонечко, витягували струхлявілу колоду, нап'явши на голомозі голови солом'яні капелюхи, з торжеством, гордо несли дровиняку центральною вулицею; вони сідали біля пивниці; скрутивши самокрутки, пахкаючи сизим димом, радилися, пропускаючи слова крізь два останні зуба: чи довго проживе той майор. Проте пес пережив майора, а діди – пса. І ще їм дошкуляло, як і кожній жалісливій половині цього народу, – чи варто їхній волості відокремлюватися, бо от Шльома Люкс каже, що навіть така нація є – шовгенівці; Шльома доброчинно розробляє спеціальну мову, виводить на папері грошові знаки. А ще поговір ходив, – буцімто за червоними кручами, за яругами, у глухих лісах мешкали дикуни, які носили вовчі хутра; глупої ночі вони виходили в широкі жовті степи і різали худобу, а як попадеться – з'їдять і чоловіка. Про золото була окрема, таємнича балачка, бо воно вселяло надію в погаслі обивательські очі, сповнювало запалом державних мужів… Тож, видавалося, тут віками нічого не мінялося: в домах, около яких підводили чорним, глуху стіну фарбували в червоне, одяг пересипали тальком і тютюном; на царині і в світлицях ошатних будиночків тхнуло гноєм і ладаном. Тут заздалегідь тесали труни – довго і майстерно, із завитками, плюмажами, віночками, віконечками, – щоб потім виперти на горище, де труни трухлявіли або в них клали в'язанки звіробою. Тут перш за все думали про смерть, бо життя мов припинилося; воно набило оскому. Як водиться. Як і скрізь, тут полюбляли новини, особливо столичні, дивуючись незрозумілому життю співвітчизників, своє ж не викликало ніяких сумнівів.

Тож перше, що зробив Віталій, це склав візит світський, до губернатора. Губернатор був сумирного норову, вже в літах, не марнославний, хоча його віднедавна назвали «вашвисокість», проте вже прославився в народі як дурень і лицемір. Проходячи повз ряди цікавих громадян, Віталій, за давнім звичаєм, першим не вітався, а чекав, коли його будуть вітати. Проте, на перший погляд, видавалося, що громадяни, його дорогі співвітчизники, більше докоряють, ніж вітаються. А губернатор заговорив до нього з балкона. Мешкав у двоповерховому будинку, оздобленому настінною мозаїкою в стилі античних часів, з гостроверхим, трохи приплющеним дашком, підпертим колонами. Тож губернатор заговорив до нього з балкона, майнувши перед обличчям рожевими п'ятами, що їх раз у раз чухмарив нігтиком; він вибачався: бо ось змучений ревматизмом і подагрою, вигріває кістки на слабкому ще сонці; наприкінці губернатор мляво-мляво вимовив до нього, позіхнувши, перехрестивши рота, банальну фразу: «Двічі не входити в одну річку, синку. Повертався б назад…» Цим неприємно вразив Віталія, – щоправда, цей опасистий, схожий на сатира чолов'яга був симпатичний йому і справляв враження добродушного дурника. З передчуттям чогось недоброго він подався на завод. Громадяни містечка якось напівспівчутливо бухтіли щось у спину, а він ішов, крок за кроком гублячи тривогу, радий новому життю, крокував вилизаними до непристойності вуличками, напевне, думаючи, що тут не вирахуєш за кількістю оселедцевих голів приріст населення. І під німе здивування обивательства