Герберт Уеллс - Невидимець (збірка)

вона почищена і змащена. Гадаю, що, можливо, морлоки навіть частково розбирали її, силкуючись зрозуміти, для чого вона призначена.

Поки я стояв і оглядав її, відчуваючи задоволення навіть від того, що просто торкаюся її, сталося те, чого я й очікував. Бронзові двері піднялися і, брязнувши, зачинилися. Тепер я був у темряві — тобто у пастці. Отже, морлокам усе-таки було притаманне мислення. На це я весело посміхнувся.

Я вже чув їхній тихий сміх — вони наближалися. Тоді я спокійно спробував запалити сірник. Мені потрібно було тільки прикріпити ручки — і тоді я зникну, як привид. Але я проґавив одну дрібницю: це були такі сірники, що запалюються тільки від коробки.

Можете собі уявити, як моя холоднокровність відразу щезла. Маленькі виродки були вже близько. Один з них торкнувся мене. Ручками від машини я завдав йому розмашистого удару і почав продиратися до сидіння. Мене вхопила одна рука, тоді друга. Доводилося відбиватися від пальців, які намагалися витягнути з моєї руки важелі, й одночасно намацувати штифти, до яких ті важелі кріпилися. Одну з ручок морлокам майже вдалося забрати. Коли вона вислизнула з моєї долоні, мені, щоб відібрати її, когось ударити просто головою, і я почув, як задзвенів череп морлока. Думаю, ця сутичка була важчою за бій у лісі, тому що я був на волосину від поразки.

Але нарешті я прикріпив ручку і натиснув на неї. Руки морлоків відразу щезли. Темрява теж зникла з-перед моїх очей, і я опинився у сірому хаосі, який я вже вам описував.

XI

Я вже розповідав вам про нудотні й сумбурні відчуття, якими супроводжується подорож у часі. А на цей раз я ще й сидів боком і був погано закріплений у сидінні. Протягом невизначеного часу я чіплявся за машину, вона гойдалась і колихалася, і я не звертав уваги на те, з якою швидкістю вона рухається, а коли нарешті знайшов у собі сили глянути на прилади, то був здивований тим, куди прилетів. Один циферблат показував дні, ще один — тисячі днів, інший — мільйони днів, і ще інший — тисячі мільйонів. Але замість дати машині зворотній хід, я натиснув ручки так, щоб вона неслась уперед, і коли я подивився на індикатори, то побачив, що стрілка, яка показує тисячі днів, крутиться зі швидкістю секундної стрілки годинника. Отже, мене знову несло в майбуття.

Під час руху я помітив, що речі навкруги дивним чином змінюються. Тріпотлива сірість стала темнішою. Я вже знав, що коли пересуваюсь у часі трохи повільніше, то зміна дня і ночі постає у вигляді мигтіння. І от тепер, незважаючи на те, що я й далі летів із неймовірною швидкістю, це мигтіння ставало дедалі виразнішим. Спочатку це мене дуже спантеличило. Чергування дня і ночі уповільнювалось, як і рух сонця по небу, аж поки не розтягнулося на цілі століття. Врешті над світом нависла рівномірна півтемрява, яка тільки зрідка переривалася, коли небо освітлювала комета. Яскрава стрічка, на яку під час швидкого руху перетворювалось сонце, вже давно щезла, тому що сонце припинило заходити: воно просто піднімалося й опускалося на заході і стало ще ширшим і червонішим. Місяць тепер узагалі зник з неба. Рух зірок теж ставав повільнішим, аж поки вони не стали в’яло повзти по небу. Врешті-решт, незадовго до моєї зупинки, червоне величезне сонце широкою банею нерухомо застигло над обрієм. Його світло потьмяніло, і час від часу сонце на мить згасало. В один момент воно знову засвітило трохи яскравіше, але швидко повернулося до тьмяного червоного світла. З уповільнення заходу і сходу сонця я збагнув, що, певно, щось відбулося з гравітаційними силами. Земля тепер зажди стояла одним боком до сонця, так само як місяць у наші дні завжди обернений до землі тільки одним своїм боком. Я почав зупинятися — дуже обережно, тому що пам’ятав, як минулого разу полетів сторчголов. Стрілки крутилися дедалі повільніше. Та, що показує тисячі днів, здавалася нерухомою, а та, що показує дні, вже не була суцільним туманом на циферблаті. Швидкість продовжувала спадати, і переді мною почали вимальовуватись мутні обриси безлюдного морського берега.

Зупинився я дуже м’яко і став роззиратися навколо. Небо вже не було блакитним. На північному сході воно було чорне, і на його тлі яскраво й рівномірно світили бліді білі зірки. Над головою зірок не було і небо мало густий іржаво-червоний колір, а на південному сході, біля обрізаного небокраєм величезного сонця, червоного і нерухомого, воно ставало яскравішим. Скелі навколо мене мали різке червонувате забарвлення. Пагорби з південно-східного боку були вкриті густо-зеленою рослинністю — єдиною ознакою життя, яку я до цього часу помітив. Її насичений зелений колір нагадував колір лісового моху або печерного лишайника — рослин, які живуть у постійній напівтемряві.

Машина Часу стояла на похилому морському березі. Море простягалося на південний захід аж до чіткого обрію, за яким починалося тускле небо. Хвиль на воді не було, як і прибою біля берега, тому що не було ані найменшого подиху вітру. Вода тільки трішки піднімалася й опускалася, ніби дихала, що свідчило: віковічне море досі живе і рухається. Уздовж берега, там, куди інколи підступала вода, лежала товста кірка солі, рожева під вогняним небом. Я відчував дивний дискомфорт, і тоді помітив, що дихання моє прискорене. Це відчуття нагадало мені про єдиний у моєму житті похід у гори, і я зробив висновок, що повітря у той час більш розріджене, ніж зараз.

Раптом на пагорбі я почув пронизливий вереск і побачив істоту, схожу на величезного білого метелика. Вона якось криво пурхала в червоному небі і, покружлявши трохи, зникла вдалині за невисокими пагорбками. Її вереск був настільки гнітючим, що в мене аж мороз пішов поза шкірою, і я надійніше вмостився у сидінні. Ще раз роззирнувшись, я помітив, що червона маса, яку я спочатку прийняв за скелястий уступ, повільно рухається до мене. Тоді я побачив, що це велика крабоподібна істота. Можете уявити собі краба завбільшки з он той стіл, який повільно