Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

відтоді, як Мехті був «посланий» Шульцом до партизанів. Шульц говорив йому, що повернеться в Трієст через тиждень і там зачекає на свого агента. Проте Шульцу було, очевидно, не до агентів. Він окопався в Плаві й мав під своїм наглядом усі підступи до міста.

Це була боротьба на витримку. Партизани сиділи без продовольства й медикаментів, невистачало й боєприпасів. Але й націстам доводилося скрутно. Селяни ховали від них усе їстівне, а підвіз із міста був утруднений: у горах обози могли захопити партизани. Серед націстських карателів, що звикли до ситого життя в Трієсті, почалися хвороби. В солдатів кровоточили ясна, набрякали йоги.

Голодні, люті, вони вдиралися в хати селян і, не знайшовши там нічого, знищували все, що можна було знищити. Жінки, старики й діти залишали свої домівки й перебиралися в навколишні гори. Спустіло кілька селищ…

Із семи грузовиків з продовольством, відправлених з Трієста, до Шульца змогли прибути тільки три, а цього невистачало на всіх. В першу чергу годували офіцерів. Солдати ремствували… Хворі лишалися без догляду, на двадцятий день довелося поховати сім солдатів, а ще через два дні кількість померлих від хвороб збільшилась до тридцяти. Тоді Шульц вирішив зняти осаду й відступив назад у Трієст. Відступати німцям довелося з боями… Несподівані наскоки невеликих селянських загонів, що засіли в горах, завдавали відчутних втрат. Шульц увійшов у місто, не дорахувавшись двохсот солдатів.

І знову на гірських стежках, що вели до партизанів, з'явилися жінки з кошиками на головах. Звідусіль потяглися в бригаду групи селян: нове бойове поповнення.

Знову почали злітати в повітря залізничні мости, які фашисти встигли відбудувати під час облоги. Поїзди сходили з рейок; тунелі обвалювалися на голови гітлерівців. Виведені з ладу залізничні дільниці партизани брали під свій контроль і нав'язували бої ремонтним бригадам націстів.

Партизани перемелювали сили німців, нещадно громили карателів. Це були важкі бої, в яких і самі партизани зазнавали чималих втрат.

Найскладнішими операціями керував Ферреро й Сергій Миколайович.

Активність партизанів була настільки великою, що в Берліні спеціально обговорювалося становище на Адріатичному узбережжі. Вирішено було послати туди велике каральне з'єднання під командуванням одного з найпідліших убивць і катів, полковника Курта Гульбаха, який повинен був, нарешті, розгромити партизанів.

Партизани про це ще не знали. Встановивши свій контроль в околицях Трієста, вони готувалися до дій і в самому місті, маючи на увазі дві мети: деморалізувати гітлерівців і допомогти трієстинському підпіллю.

В штабі бригади розроблявся план наступних операцій. Тоді ж вирішено було вивести з ладу друкарню «Іль-Пікколо».

В години, коли Мехті йшов на засідання штабу, Вася, залишившись сам, поринав у роздуми… Рана на його нозі майже загоїлась, а проте він відчував біль, коли ходив більше, ніж звичайно. Вася всіляко приховував це від Мехті. Він знав, що в штабі йде розмова про Трієст, і боявся, що його через поранення не пошлють до міста.

Мехті, справді, хоч і розумів, що Вася прагне мерщій потрапити в Трієст, твердо вирішив не брати його з собою: хай поки що відпочине, поправиться. Ферреро порадив йому взяти напарником Сільвіо.

Дізнавшись про це, Вася пішов переживати образу на високу скелю, де колись мостили свої гнізда орли.

Спершу він сидів, обхопивши коліна руками і дивлячись у якусь точку поперед себе… Потім його увагу привернули Сільвіо й Віра Ніколич. Віра сиділа на пеньку. Сільвіо стояв поруч…

Вася давно вже помічав, що Сільвіо весь час крутиться біля Віри Ніколич. Коли вони з Мехті витягли її з «комбінату» на віа Фортуна, Віра на вигляд була ще зовсім підлітком, а зараз, хоч минуло не так уже й багато часу, стала вродливою дівчиною. Здавалося, вона, наче молодий пагінець дерева, чекала тільки весни, щоб розцвісти. Енергії в неї було аж надто багато: вона допомагала жінкам прати, куховарити, носила воду в коновках, ходила по хмиз, розпалювала багаття, латала білизну.

А Сільвіо зовсім не змінився: він, як і раніше, лишався вузькоплечим, смаглявим парубчаком, тільки рухи його стали більш впевненими та голос твердішим.

Вася бачить, що Сільвіо нахилився до Віри, щось шепоче їй. Віра слухає, щоки її рожевіють, вона ледь помітно хитає головою. Сільвіо бере сокиру, зникає за деревами. Віра з байдужим виглядом підводиться з пенька, обтрушує плаття, бере свою коновку і теж простує в хащі. Вона намагається йти не кваплячись, спроквола, та ноги не слухаються. Дівчина майже біжить. Трохи згодом із гущавини виходить і Віра й Сільвіо: за плечима в нього хмиз, у руках коновка з водою. Він звалює хмиз біля одного з наметів.

Вася пригадує день, коли він і Сільвіо вовтузилися з секретарем Росселіні. Спритно тоді Сільвіо зв'язав сварливу покоївку!.. Там він тримався як мужчина, а поруч з Вірою здається дитиною.

І ця дитина піде в Трієст з Мехті замість нього, Васі! Ні, треба негайно ж порозумітися з Мехті.

Коли Вася проходив повз Сільвіо, той погукав його:

— Поздоров мене, Васю, іду з Михайлом у Трієст висаджувати в повітря «Іль-Пікколо»!

Спохватившись, що для Васі ця новина не дуже приємна, Сільвіо співчутливо додав:

— А тобі треба трохи підлікуватися.

Сільвіо і здивувало й образило те, що Вася пройшов, не сказавши йому ні слова.

Мехті був зайнятий, — збирався в дорогу. На думку нетерплячого Сільвіо, він щось надто довго возився біля свого намету.

— А-а, Вася, — намагаючись не дивитися на юнака, що підійшов, сказав Мехті. — Як твоя нога?

— Хоч комаринську танцюй! — бадьоро вигукнув Вася, розуміючи, чому Мехті почав саме з цього запитання.

Мехті заклопотано вкладав у сумки вибухівку, ретельно перевіряв капсулі детонаторів.

— Слухай-но, Мехті… Хіба я був тобі поганим напарником? — ображено спитав Вася.

— Ти прекрасно знаєш, що я цього не думаю! — відповів Мехті, і далі пораючись біля вибухівки. — Але я не вірю, що ти можеш танцювати комаринську!

Вася не здавався:

— Але ж тобі соромно, Мехті! Ти навіть в очі мені не можеш дивитися!