Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

тим як почати його, альпіністи сіли на сніг біля наметів. Їхні обличчя білі від масті, яка захищала від сонячних опіків. У темних окулярах, оброслі бородами, схудлі, вони мріяли про юшку, що пахне димом.

Але в царстві вічних снігів нема палива для багаття. Та й юшку варити нема з чого. Продуктів зовсім мало. Зараз, коли доведеться витрачати особливо багато сил, сніданок, обід і вечеря будуть складатися з кількох ложок манної каші, звареної на кубиках сухого спирту, п'яти-шести галет і двох грудочок цукру. Залишалося ще п'ять банок консервів, але їх берегли до того дня, коли почнеться підйом на саму вершину.

29 серпня 1933 року штурмова група розбила табір «6 900». У розрідженому повітрі було болісно дихати, рухатися, нести важкі речі. Вночі подув гострий вітер. При світлі сірника Абалаков глянув на термометр: 20 градусів морозу!

До ранку не залишилось сумнівів, що йти далі зможуть тільки троє. Рука Гущина розпухла під закривавленим бинтом і нестерпно боліла. Побоювались гангрени. Другий альпініст обморозив ноги. Третього звалила гірська хвороба.

Троє, зв'язавшись вірьовкою, пішли вниз. Троє зв'язавшись вірьовкою, пішли вгору. До вершини залишалось всього півкілометра.

Але яким болісним був тепер кожен крок для знесилених людей! Вони місили глибокий сніг, раз у раз зупиняючись, щоб перевести подих. За півдня пройдено зовсім мало. Ні, станція для них — непосильний вантаж. Потрібно встановити її хоч би тут, трохи не доходячи до вершини.

Ця робота цілком знесилює альпіністів. Вони ледве дістаються намету. А вранці сходжується хуртовина, жорстока памірська хуртовина. Іти вперед не можна. Пішли перевірити, як працює станція. Але станція зовсім не працює. Її приносять у намет і розбирають обмороженими негнучкими пальцями. Перевіряють і знову встановлюють.

Снігова буря шаленіє над вершиною найвищого піка Радянського Союзу весь день і наступну ніч. Виє вітер, майже не змовкає гуркіт лавин і каменепадів. Термометр опускається до 45 градусів нижче нуля.

У тісному, маленькому наметі, придавленому, заваленому важкими кучугурами снігу, задихаються троє людей. Двоє вже не можуть ворухнути рукою. Третій починає копати коридор у снігу. Намет може стати могилою, без доступу повітря загибель неминуча. Абалаков робить ще одне зусилля, відгрібає останній шар снігу.

В снігову печеру вривається свіже повітря, влітає сухий колючий сніг. Вмить леденіють спальні мішки. Зате легше дихати.

Настає 3 вересня — шостий день полону альпіністів у таборі «6 900». Погода прояснюється. Виглядає сонце. По сліпучих полях крупнозернистого льоду гуляє гострий вітер. Сніг закручується білими патлами.

Сьогодні треба йти до вершини. Завтра буде пізно: харчів більше нема.

Один залишається в наметі — він вже і сьогодні не може йти.

На штурм виходять двоє — Євген Абалаков і Микола Петрович Горбунов.

Микола Петрович уже не молодий, його ім'я добре відоме серед учасників Жовтневої революції. Член партії з 1917 року, він працював при Леніні керуючим справами Ради народних Комісарів. Альпінізм — його захоплення, його відпочинок. На Памірі Горбунов не вперше, він досвідчений альпініст, але роки все ж даються взнаки…

Абалаков і Горбунов бредуть по пояс у снігу. Десять кроків — зупинка, десять кроків — зупинка. Вони зв'язані вірьовкою, в руках у них льодоруби з стальним «дзьобом» і лопаткою. Ними можна рубати в льоду сходи, чіплятися за лід, затримуватися при ковзанні на схилах. До черевиків ремінцями прив'язані гострі шпичаки — «кішки», які впиваються в лід. За плечима — рюкзаки.

Сонце поспішає на захід, а вони пройшли так мало. Вершина ще далеко. Горбунов падає на лід. Удвох їм не дійти…

Дужчий і молодший повинен іти до вершини один, без «страховки», без товариської допомоги у важку мить. Іншого виходу нема.

Абалаков дістає блокнот. Поки пальці ще слухаються, він пише записку і вкладає в порожню бляшанку. Цю бляшанку він залишить під купою каміння на вершині. А тепер — уперед!

Він то йде, то повзе. Вітер дужчає. Білі смерчі танцюють на гребені, жорсткий сніг боляче ріже обличчя.

Що це? Тріщина! Величезна, зяюча. Біля самої мети. Абалаков озирається. В одному місці злежаний пласт снігу біліє над прірвою. Чи витримає він вагу тіла?

Абалаков лягає, простягає перед собою льодоруб і повзе. Сніговий міст міцний.

От і остання сідловинка. Ще один крутий підйом — і на заході відкривається хребет з білими банями вершин, звивистий льодовик і десь страшенно далеко — темні плями зелених долин.

Тепер треба подолати гострий, як ніж, вершинний гребінь. Уже й рюкзак здається страшенно важким. Абалаков залишає його в тріщині, щоб забрати на зворотному шляху. Вітер дедалі дужчає. Він ніби хоче здути людину з гребеня.

Залишаються тільки вершинні скелі. І тут дивне почуття охоплює Абалакова. Раптом нього не вистачить сил для цих останніх метрів? Йому здається, що вершина от-от вислизне від нього.

Майже рачки вилазить він на скелястий майданчик на вершині — і падає на каміння, обіймаючи його руками.

Ось вона, перемога!

Але відпочивати не можна. Він встає похитуючись і збирає каміння для туру, під який кладе бляшанку з запискою. Треба змалювати розташування хребтів, які чудово видно з цієї найвищої точки країни. Він ходить по майданчику і раптом помічає, що на хмарах, далеко внизу, метається тінь якогось гіганта. Абалаков зупиняється придивляючись — зупиняється і тінь. Та це ж його тінь, яку відкидає на хмари призахідне сонце! Він змахує руками — і тінь повторює рух.

Так стоїть він на вершині, невисокий, кремезний сибіряк, і його гігантська тінь простягається над скореними вершинами «даху світу»…

* * *

Біля підніжжя піка, там, де був льодовиковий табір «4 600», на величезному камені тепер можна прочитати напис про те, що найвищу вершину СРСР (7495 метрів) скорено 3 вересня 1933 року і що при підготовчій роботі трагічно загинули альпініст М. А. Ніколаєв — 30 років і носильник Джамбай Ірале — 20 років.

У таблиці кращих першосходжень радянських альпіністів про