Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

сховався за виступом скелі. Тільки тонка вірьовка повільно повзе слідом за ним. Раптом — гуркіт каміння. Гущин здригається, напружується, чекаючи ривка вірьовки. Ні, все спокійно. Він не зірвався там, за виступом, а просто скидає небезпечне каміння.

Вірьовка кінчається. Гущин хоче гукнути, попередити Абалакова, але чує з-за стіни крик, дуже схожий на «ура». А через хвилину Абалаков уже з'являється над ним, на вершині п'ятого «жандарма»:

— Даниле Івановичу, перемога!

Він спускає Гущину вірьовку. П'ятий «жандарм» скорено. Шостий ніби не викликає особливої тривоги. Його можна буде подолати з ходу.

Закріпивши на п'ятому «жандармі» мотузяну драбину, альпіністи повертаються назад у льодовиковий табір. Тепер хід по ребру розвідано, по шляху вбито гаки, протягнуто вірьовки.

Після відпочинку можна починати штурм вершини.

Щоправда, не все ладилося так, як потрібно. У високогірському таборі дуже бідний запас продовольства. Носильники поки що не змогли піднятися вище «5 900». Мало надій на їхню допомогу за цією висотою і надалі. Значить, альпіністам доведеться йти з особливо важким навантаженням. Адже на вершину треба підняти автоматичну метеорологічну станцію, яка має посилати радіосигнали про погоду. А станція важить два пуди!

Уже перед штурмом ще одне лихо впало на експедицію. Невелика група рушила вперед, щоб якомога вище підняти намети, харчі і полегшити тим самим підйом головній штурмовій групі. Наступного дня носильники повернулись назад. Одному з них, Джамбаю Ірале, було зовсім зле: у нього почалось запалення легенів. Марно лікар експедиції намагався врятувати хворого: через день біля льодовикового табору виросла свіжа могила.

22 серпня 1933 року, 9 година ранку. Льодовиковий табір покидає перша штурмова група — Абалаков і Гущин. З ними йдуть троє носильників. Тепер, після підготовки шляху, йти набагато легше.

Коли другого дня п'ятірка піднялась до табору «5900», то побачила, що намети, поставлені тут, сповзли у тріщину. Поки їх діставали, поки вирубували майданчик у льодовій стіні над прірвою, почало вже смеркати. Тьмяно поблискували в темряві льодовики. Ніде ні вогника. Тільки гори і небо.

Назавтра альпіністам мав бути важкий день. Вони запланували стати табором за шостим, ще не подоланим «жандармом»: адже слідом за ними — друга штурмова група, для якої треба було обов'язково звільнити місце ночівлі в таборі «5 900».

Вранці носильники ледве встали. Їх мучила гірська хвороба. Вони й так зробили майже неможливе для людей, які не мали навичок в альпінізмі. І Ураїм Керім, і Закір Прен, і Нішан-Рабі, та їхні товариші чесно ділили з альпіністами всі труднощі, всі небезпеки.

Абалаков і Гущин прощаються з провідниками і вдвох деруться на п'ятий «жандарм». Важкі рюкзаки відтягують плечі. Десь о третій годині дня товариші були перед шостим «жандармом».

Як завжди, Абалаков попереду. Гущин «страхує». Висота 6 200. Абалаков просувається вперед з крайньою обережністю, і все ж на надто крутому схилі його нога раптово втрачає точку опори. Камінь виривається з-під неї, тягне за собою інші.

Абалаков чує болісний крик Гущина і відчуває, як ослабла вірьовка. Серце падає кудись униз, одразу забракло повітря…

Ні, Гущин живий! Він тримає над головою руку. Кров часто капає з неї на сніг. А вірьовка перебита каменем якраз посередині.

Забувши про всяку обережність, Абалаков поспішно повзе вниз:

— Поранений?

— Еге, — мимрить Гущин. Обличчя його спотворене болем.

Абалаков оглядає руку товариша. Погано! Камінь розітнув долоню, порвана рана дуже кровоточить. Абалаков передусім зв'язує перебиту вірьовку, потім перев'язує рану і запитливо дивиться на Гущина:

— Вниз?

Той сердито хмуриться:

— Дійду.

Не можна гаяти ні хвилини, скоро темрява накриє гори. Вони можуть або вдвох спуститися, або вдвох піднятися. Обов'язково вдвох. Гори люблять не тільки сміливих, але й дружних людей, які вміють діяти колективно.

Коли альпіністи виходять на ребро за шостим «жандармом», сонця уже давно нема. Альтиметр показує 6 400 метрів. Вони перебувають майже на тисячу чотириста метрів вище вершини Казбеку, на вісімсот метрів вище Ельбрусу!

Вибирати місце для ночівлі нема коли. Абалаков забиває в скелю гаки, прив'язує до них рюкзаки. Встановлювати намет несила. Вони лягають, підстеливши його під себе. Майданчик малий для двох, до краю — менше кроку. Якщо Гущин уві сні буде крутитися від болю, то…

Абалаков прив'язує Гущина, прив'язує себе.

Він згадує вираз, який люблять повторювати на Памірі: «Подорожній, пам'ятай, що твоє життя — як сльоза на вії».

Гущин засинає. Абалаков прислухається до його стогонів. Зірки засіяли холодне, чорне небо. Тиша, до дзвону у вухах тиша. Вони самі над прірвою. Самі? Ні, їхніми слідами ідуть інші. Друга партія сьогодні, мабуть, ночує в таборі «5 900». Нижче, біля льодовика, — інші нетерпляче і стривожено чекають на повідомлення. Є на світі Москва — така далека і така близька, рідна, і є в ній люди, яким дуже, дуже важливо, щоб московський електромонтер Гущин і московський скульптор Абалаков не загинули в горах…

Наступного дня Абалаков, розчищаючи зручніше місце для табору і укріплюючи намет, почув раптом знайомі гортанні голоси. То були носильники. Відпочивши, вони самі, без альпіністів, прийшли у висотний табір, користуючись гаками і мотузяною драбиною.

Як це було вчасно! Носильники принесли продукти і метеорологічну станцію. Навіть стриманий Абалаков розхвилювався і безперервно тиснув руки Ураїму, Закіру та Нішану. А Нішан, який погано говорив по-російськи, посміхався і показував пальцем на тюк з частинами станції.

— Вода… пахта (бавовна). Добре!

Коли в табір «6 400» прийшла друга група альпіністів, вона вже не застала Абалакова і Гущина. Ті, взявши з собою станцію, знову пішли вперед, щоб повернутися до вечора. На їхнє повернення чекали тим нетерплячіше, чим дужче густішав туман, який скрадав вершину за вершиною. Але ось у сірій імлі неясно замаяли дві постаті.

Тепер обидві групи були разом. Абалаков розповів, що йому і Гущину пощастило піднятися до висоти 7 тисяч метрів і залишити там рюкзаки і станцію.

Настав час штурму останніх підступів до вершини.

Перед