Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

після Псковського походу[115], — пошепки бубоніла сірома. Вона не наважувалася устрявати між найкращих людей Зміївки й дивилася бійку з безпечної відстані. Перемагала ж родина Журавичів, до якої належали війт та парох сільської церкви. Кремезний Василь Журавич якраз гамселив жердиною опорного бійця родини Канюків. Старий Северин Канюка вже спливав кров’ю під обгорілим возом, його жінка голосила, а старі зміївчани похитували сивими головами у такт її лементові.

Анемподест став за гуртом селян і голосно промовив:

— Це проклятий скарб. Хто його візьме, той загине.

Зміївчани повитріщувалися на нього, але війт Іван Журавич грізно насупився, трусонув рудуватою цапиною борідкою, підняв свій старостівський посох і вирік прочанинові:

— Йди-но звідс’, чоловіч’ Бож’, від гріха.

Анемподест знизав плечима і пішов шукати гарячий жар.

Шукане знайшлося в одній з прибудов колишнього фільварку. Обігрівшись, Анемподест зробив розвідку, перекинувся кількома словами із селянами, котрі вперто розгрібали димне румовище, і обміняв знайдену у прибудові підкову на саморобну люльку. Тютюн Голомозого не розчарував учня авви Макарія. Зілля виявилось лагідним і віддавало в ніс травневим медом. Він наповнив легені димом і замарився у млосній знемозі. Сон прийшов непомітно й відразу зафарбованим у сіро-зелені кольори Опадлом.

7

— Зі щасливим поверненням, Витискуваче!

— Дякую тобі, Сапфіро. — Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. — Якби не твій червоний жучара…

— Потім розповіси, — зупинила його Марципанова Акробатка. — Нас чекає Веселий Глобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев’ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана.

Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав’язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидаючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:

— Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності.

— Я вже втретє чую це слово… — якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин і була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею…

— Зараз ти зрозумієш, — перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. — Подивись уважніше навколо себе, і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння.

Анемподест чмихнув, але скористався порадою і дійсно помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.

— Помітив?

— Якесь пекельне збочення, — чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.

— Глобус називає це «феноменом трафаретності», — прокоментувала мешканка Опадла, — себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і марнотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку…

— Отже, Напередвизначеність — це доля?

— О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, — заперечила Акробатка. — Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла.

— А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут не чинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?

— Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, — визнала Сапфіра. — Глобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: «Попустив Бог ходити шляхами своїми…» Можливо, у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно.

— Що таке Абсолютне Зло? Сатана?

— Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись, — запевнила Акробатка.

— Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?

— До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Глобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне.

— А чи ти бачила тутешнього Деміурга? — несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в