Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

і з нього почав братися вгору. З-під ніг у нього зривалися камінці та грудки глини й котились униз; тільки це порушувало тишу, та ще невпинний, гомінкий шум річки. Скоро скеля стала стрімкіша, хлопцеві доводилось надовго повисати на одній руці й наосліп шукати ногами опори. Багато хто, а надто жінки, відверталися й казали, що він не поліз би туди, якби його батьки були ще живі. Хлопець тим часом знаходив опору, потім шукав іншу, то рукою, то ногою, подеколи опора відривалась, він зсувався, але знов за щось утримувався. Кожен із тих, що стояли внизу, чув, як його сусід затамовує подих. Ось хлопець ухопився за корінь, та люди бачили, що він і сам не впевнений, що тільки пробує. Корінь відірвався, хлопець зсунувся трохи вниз, проте йому знов пощастило затриматись і повиснути на руках. Тоді підвелася висока дівчина, що сиділа осторонь на камені. Казали, що вона змалку заручилася з Лейфом, хоч він був зайдою і батьки ніколи не дали б своєї згоди. Дівчина простягла руки вгору й крикнула:

— Лейфе, Лейфе! Навіщо тобі туди лізти?

Всі обернулись до неї. Батько, що стояв поблизу, суворо глянув на дочку, але вона знов крикнула:

— Злазь, Лейфе! Я тебе кохаю, а там тобі нема чого шукати!

Люди бачили, що хлопець завагався, але тільки на мить, тоді знов почав спинатися вгору. Він мав чіпкі руки й дужі ноги, а проте, видно, стомився, бо почав частіше відпочивати. Ось під ногами в нього хруснуло, зірвався камінець, і всі, хто був під скелею, провели його очима, поки він падав додолу. Дехто не витримав і пішов геть. Дівчина й далі стояла на камені, ламаючи руки, і не зводила погляду зі скелі. Батько підступив до неї, хотів забрати її з людських очей, але вона ніби й не бачила його. Лейф знов учепився за щось рукою, але не втримався — вона добре це бачила; він ухопився другою рукою і також не втримався.

— Лейфе! — закричала дівчина так, що аж моторошна луна пішла горами.

— Він сповзає! — закричали й інші люди, здіймаючи руки.

А хлопець і справді сповзав, зриваючи за собою пісок, каміння, глину, сповзав усе нижче й швидше. Люди відвернулися й почули позад себе глухе падіння, ніби зсунулась чимала брила мокрої глини.

Коли вони врешті присилували себе обернутися, хлопець лежав долі, обдертий і спотворений.

Дівчина впала на камінь, і батько забрав її додому.

Молоді, що найбільше підохочували Лейфа лізти до гнізда, не мали відваги підійти до нього. Декотрі навіть боялись глянути в той бік. Довелося старим нести хлопця. Найстатечніший із них сказав, коли підіймав тіло:

— Це було шаленство. — А потім додав, звівши очі на скелю — Але все-таки добре, коли щось лежить так високо, що не всі можуть до нього добратися.

Залізниця і цвинтар
Розділ перший

Кнут Окре походив із давнього роду, який у парафії мав славу освіченого й відданого громаді. Його батько вже навіть став пастором, але помер молодим, а що мати походила із звичайних селян, то й дітей своїх виховала по-селянському. Кнут скінчив сільську народну школу, проте батькова бібліотека рано розвинула в ньому любов до зцань. Згодом цю любов поглибив його друг Генрік Вергелан[6], що часто навідувався до нього, посилав йому книжки, різне насіння й давав багато корисних порад. Власне, за порадою Вергелана Кнут колись давно заснував був товариство, яке спершу ставило перед собою багато різних завдань, наприклад, навчати своїх членів мистецтва красномовства і вміння тлумачити закони, а потім обмежилося питаннями практичного ведення сільського господарства й охопило цілу округу. Вергелан намовив його також закласти парафіяльну бібліотеку, і батькові книжки стали першим внеском у неї. А ще Кнут улаштував на своєму хуторі недільну школу для тих, хто хотів навчитись писати, рахувати й набути початкових знань з історії. Ця діяльність привернула до Кнута загальну увагу, його обрано в громадську раду, а потім і головою ради. Кнут дбав про шкільництво, і завдяки йому воно досягло в парафії високого рівня.

Кнут Окре був невисокий, меткий чоловік із маленькими жвавими очима. Над чолом у нього нависала буйна чуприна. Його повні губи завжди ворушились, і здавалося, що разом із ними ворушиться й верхній ряд зубів, бо коли Кнут говорив, вони блищали, а слова вилітали, мов іскри з великого вогнища.

Серед тих, кому Кнут допоміг здобути освіту, — а таких було немало, — найбільшою повагою користувався його сусід Ларс Гегстад. Хоч і небагато молодший за Кнута, він знав куди менше за нього і не так швидко все схоплював. Та коли Кнут хотів поговорити про те, що він прочитав, або поділитися з кимось своїми думками, Ларс завжди уважно слухав його й невдовзі почав і сам не тільки розуміти те, що чув, а й давати йому свою оцінку. Скоро між ними склалися такі стосунки, що Кнут не хотів починати якусь справу, не порадившись спершу із Ларсом Гегстадом. Тому він подбав про те, щоб Ларса обрали до громадської ради, а потім і до всіх інших рад та комітетів, у яких сам брав участь. Вони завжди їздили на збори разом, Ларс ніколи не виступав, але дорогою Кнут неодмінно питав його думку. Люди вважали їх нерозлучними.

Одного чудового осіннього дня громадська рада зібралася, щоб разом з іншими питаннями розглянути пропозицію окружного судді продати комору, яка належала парафії, і на ті гроші заснувати парафіяльний банк. Кнут Окре як голова ради, звісно, не був би проти, коли б ця пропозиція не зачіпала його особисто. Але, по-перше, вона виходила від судді, якого недолюблював Вергелан, а отже, й сам Кнут, а по-друге, цю комору збудував колись його заможний дід і подарував громаді. Тому Кнут сприйняв пропозицію майже як особисту образу і ні з ким, навіть з Ларсом, не обговорив її,