Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

птахів, зокрема чотирьох білих чапель, чотирьох лелек, по парі бурих пеліканів і фламінго. Поки що у воду випустили лише звичайних білих качок. «За два-три дні, — писав Бьорнем, — усі птахи будуть на воді, яка уже починає більше тішити око, ніж рік тому». Погода залишалася чудовою: свіжою, ясною і сухою. У понеділок 10 квітня він написав Марґарет: «Я дуже щасливий».

За кілька днів його настрій змінився. Ходили розмови, що інші профспілки можуть долучитися до страйку теслярів і зупинити всю роботу в Джексон-парку. Раптом з’явилося відчуття, що недостатня готовність виставки ховає в собі небезпеку. Будівництво складів для експонатів у північній частині території ще тільки мало розпочатися. Усюди, хоч куди б глянув Бьорнем, він бачив рейки й тимчасові доріжки, порожні вагони та ящики. Стружка перекотиполем качалася територією. Незавершений вигляд парку розчаровував його, і він дорікав дружині: «Чому ти не пишеш мені щодня? — питав він у вівторок. — Я марно чекаю на твої листи».

Він тримав фотографію Марґарет у своєму кабінеті. Щоразу проходячи повз неї, він брав її в руки й ніжно на неї дивився. Того дня, розповів він їй у листі, він уже поглянув на неї десять разів. Він розраховував на відпочинок після 1 травня, але тепер зрозумів, що напруга триватиме ще довго. «Громадськість сприйматиме роботу як повністю готову, і я був би радий, коли б так і було насправді. Мабуть, у кожного, хто бере участь у перегонах, бувають хвилини напіввідчаю, особливо недалеко від кінця — і не можна їм піддаватися».

Марґарет надіслала йому конюшину з чотирма листочками.

На території виставки була метушня і безлад, але не поруч на п’ятнадцяти акрах, на яких Буффало Білл збирався проводити своє шоу, котре тепер дістало офіційну назву «Дикий Захід Буффало Білла та група бравих вершників з усього світу». Він зміг відкрити своє шоу 3 квітня й одразу заповнив усі вісімнадцять тисяч місць навколо арени. Глядачі заходили крізь браму із зображенням Колумба з одного боку, під написом: «Гроза морів, найперший піонер», а з другого був намальований Буффало Білл і написано: «Гроза прерій, останній піонер».

Арена разом із табором займала 15 акрів. Сотні індіанців, солдатів і працівників спали в наметах. Енні Оуклі завжди створювала навколо свого намету домашній затишок: біля нього розташовувався у вазонах цілий сад: примули, герань і троянди. У її наметі стояла кушетка, лежали шкури пум, аксмінтерський килим[42], крісла-гойдалки й усілякі предмети домашнього побуту. Ну і, звичайно, багата колекція зброї.

Буффало Білл завжди починав свої вистави з пісні «Зоряний прапор» у виконанні ковбойського ансамблю. Потім відбувався «Великий парад»: американські, англійські, французькі, німецькі та російські солдати проїжджали верхи навколо арени. Потім виходила Енні Оуклі й розносила низку надскладних мішеней. Вона несхибно влучала. Також у виставі показували напад індіанців на диліжанс, на дедвудський поштовий фургон, а Буффало Білл разом зі своїми помічниками приходили на допомогу жертвам нападу. (У ранішій версії вистави, яку показували в Лондоні, індіанці нападали на карету, яка везла повз Віндзорський замок чотирьох королів і принца Вельського. За кучера був сам Буффало Білл.) Далі в програмі Коді й сам демонстрував неабияку влучність пострілу: скакав верхи навколо арени й розбивав прострілами з вінчестера скляні кулі, які кидали в повітря асистенти. Кульмінацією вистави був «Напад на хатинку поселенців»: індіанці, які перед тим «убивали» і солдатів, і мирне населення, уже інсценізували напад на хатинку, повну білих поселенців, і зазнавали нищівної поразки від Білла та групи ковбоїв, які хоробро відстрілювалися холостими. Із наближенням сезону Коді замінив цей напад більш драматичною постановкою — «Битвою при Літтл-Біґгорні… з історично бездоганним відтворенням сцени останнього бою Кастера[43]».

Унаслідок виставки сімейне життя полковника Коді похитнулося. Через гастролі він не часто бував у своєму домі в Норт-Платті (штат Небраска), але його відсутність не була головною проблемою. Білл любив жінок, і вони відповідали йому взаємністю. Якось його дружина Луїза (Лулу) приїхала в Чикаго, бажаючи зробити чоловікові приємний сюрприз. Але виявилося, що дружина Білла вже приїхала. На рецепції готелю працівник повідомив, що проведе її в номер «Містера й місіс Коді».

Боячись, що масштабніший страйк поставить під загрозу весь ярмарок, навіть знищить його, Бьорнем розпочав перемовини з теслями та робітниками по металу й домовився встановити мінімальну платню, а за додаткові години платити в півтора раза більше, а за неділі та свята, зокрема й День солідарності трудящих — удвічі. Профспілковики, у свою чергу, підписали угоду працювати до кінця виставки. Очевидне полегшення Бьорнема вказує на те, що його бравада перед тим була лише позірною. «Ти можеш лише уявити собі, я втомився, але лягаю спати щасливим», — писав він до дружини. На міру втоми вказує й плутаний синтаксис, при тому, що зазвичай Бьорнем уважно за ним стежив. «Ми сиділи з раннього вечора до дев’ятої години. Доки не скінчиться виставка, таке випробування, мабуть, не повториться, тож твій образ неймовірно ніжно дивиться на мене зі столу».

Бьорнем стверджував, що угода стала перемогою для виставки, але по суті поступки, які він зробив, зумовили прорив для професійних об’єднань, і підписані контракти стали прикладом для наслідування інших профспілкових діячів. Капітуляція організаторів виставки надала сил американському — і чиказькому — вже потужному робітничому руху.

Олмстед повернувся до Чикаго в товаристві своєї постійної трійці недуг — і виявив, що територія аж гуде, а Бьорнем перебуває на ній просто-таки всюди одночасно. У вівторок 13 квітня Олмстед писав своєму синові Джону: «Кожен тут щосили поспішає, більшу метушню просто годі уявити». Над голою землею носився вітер і здіймав хмари пилу. Потяг за потягом везли експонати, які треба було встановити вже