Борис Левандовський - Байки проти ночі

дивлячись на Влада. — Не розумію, як таке могло трапитися, адже йому стільки само років, як і тобі. У мене в голові не вкладається. Тебе, напевно, відпустять із роботи, якщо ти скажеш…

— Звичайно, — кивнув Влад. — А кого саме будуть ховати, він не сказав?

Мати безпомічно розвела руками, ставши схожою на маленьку дурну дівчинку. Напевно, саме такою вона була в дитинстві, коли відповідала на запитання дорослих.

Утім, він і сам чудово знав, кого збираються закопати. І вже повірте, що це шоу без нього не обійдеться.

* * *

Це був сон — але не звичайний. Сон, коли здається, що свідомість не спить, і розум приймає нові, вигадливі риси реальності такими, якими вони є.

Влад стояв у центрі міста. На тому місці, де в житті безліч разів бував наяву: прямо перед ним був готель «Жорж», по праву руку — пам’ятник Адаму Міцкевичу. Усе виглядало знайомим до хворобливої гостроти кожної деталі й водночас було іншим. Він не бачив людей, немов вони на ту мить існували на якійсь відособленій від нього частоті часових хвиль; будинки й дерева, наче стоншені за ілюзорними оболонками, здавалися гігантськими орігамі. Вулицями розлилася темінь, а над усім видимим простором нависав шар хмар, що клубочилися, як стеля циклопічної каверни, набуваючи кольору багряних сполохів заграви, яка насувалася.

Він стояв перед чорним велетнем, чия голова досягала самісіньких хмар. Влад глянув угору, але у велетня не було обличчя, він бачив лише, наче окреслений тушшю, силует з палаючими очима без зіниць, що були наповнені, як текуча лава, мінливим візерунком розплавленого золота. Ці очі дивилися на нього, і Влад зрозумів, що це були очі бога.

— ЧИ ГОТОВИЙ ТИ ПРИЙНЯТИ ЗЕРНО ІСТИНИ? — запитав велетень.

— Так, — відповів Влад.

— ЧИ ГОТОВИЙ СТАТИ НА БІК ТИХ, ХТО ВСТАНОВЛЮЄ ПРАВИЛА?

— Так.

— ЧИ БАЖАЄШ ТИ ВСТУПИТИ У ВЕЛИКУ ГРУ?

— Так, — Влад невідривно дивився у вічі богові, якому присягав, й насичувався радісним жахом і трепетом азарту. Бачив армії інших, які йдуть із ним уночі на заклик золотавих очей, полчища чудовиськ і древніх мерців, чув їхнє виття й відчував тремтіння цвинтарної землі, тієї, що скипала під Чорнобилем і опромінювалася сполохами багряної заграви, яка насувалася через ці низькі хмари над головою велетня — це був Великий Фінал.

— Так!

— АМІНЬ!

Велетень штовхнув ногою припаркований біля тротуару автомобіль, і той, перекидаючись у повітрі, злетів над пустельною вулицею й урізався в кут готелю «Жорж». Фасадна стіна покрилася тріщинами й впала з оглушливим гуркотом на бруківку. Слідом за нею — оголені поверхи, піднімаючи клуби попелясто-сірого диму й висікаючи іскри.

Раптом від осідаючого будинку з тріском ламкого асфальту по землі поповзла густа мережа тріщин, вони швидко поширювалися й поширювалися…

Розділ 5

Батько сидів на стільці біля його ліжка й пильно дивився, як він розплющує очі й повільно повертається до тлінного світу, в якому голова шумить через похмілля, а життя посміхається завжди комусь іншому.

— Я хочу знати, звідки це? — сказав батько, перебираючи в руках гроші. Годинник за його спиною показував десяту, отже, вони вже все знали. Настав час відкритої гри.

— Від друга, — Влад сів на ліжку, чи не вперше в житті дивлячись прямо в очі батькові. — Від найкращого друга.

— На твоїй роботі мені сказали…

Влад відмахнувся:

— Забудь, це було з кимось іншим. Це був не я.

— Але чому? Скільки ти думав продовжувати це… цей фарс? Чому нічого не сказав?

Чоловік, який сидів перед ним, нервово перебираючи мозолисті пальці, виглядав розгубленим і жалюгідним. «Ось так завжди, — подумав Влад, — варто трохи змінити правила, і вони відразу втрачають опору».

Він чув, як мати вмивається у ванній. Чи знала вона? Можливо, ще ні. Але це більше не мало значення.

— Як я втомився від вас… — сказав Влад, підтягуючи до себе подушку і спостерігаючи, як міняється погляд батька, стає здивованим. Але він усе одно не зрозуміє. — Втомився від вас усіх.

— Припини! — батько подався вперед, але Влад жбурнув у нього подушку, і той осів назад.

— Чому?

— Тому що, — Влад приставив дуло парабелума до подушки і спустив курок. Пролунав глухий постріл, що зметнув хмару пуху.

Переступивши через тіло, Влад пішов на кухню за ножем, яким так зручно було сікти капусту.

А потім відчинив двері ванної.

— Доброго ранку, мамо…

Десь він уже бачив цей відбитий у дзеркалі погляд.

Він ішов містом і