Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

на користь братії. Я тестаменту не бачив. Ще сказали ченці, щоб воєводські стражники забрали скелета. Бо вони латиняни — ляхи та литовці, їм і слід потурбуватись про достойне поховання єдиновірного тіла.

Четверо ченців спішились і на марах понесли тіло боярина до своєї обителі. А настоятель лишився, і вони з лавниками, війтиками-радцями та писарем оглядали садибу і всі її закапелки. І все переписували. От тоді й виявилось, який-то багатир був боярин! У нього було три скриньки битих празьких грошів, золототкані пояси, шиті золотом і сріблом каптани, соболині й кунячі шапки, боброві і вовчі шуби. Повна до верху скринька із перстеньками та дорогоцінними гудзиками й жіночими прикрасами. І дивної зброї дві скрині здоровенні — дамаські й турецькі шаблі, кавказькі кольчуги, московські два колонтарі. А ще скриня з ножами, чингалами, келепами, булавами, сокирами, клевцями та обушками і кончарами. У коморі — в’язки стріл, сулиць-джидів, луки та самостріли, списи й рогатини! І ще шишаки московські, мисюрки лядські, шоломи черкеські!

Ось і ніч наступила, а справи в садибі не були викінчені. Так майже всі лишилися, тільки послали кількох стражників сповістити замок про обставини.

Садибу зачинили й запечатали печаткою до ранку. І сторожу виставили. А що було тепло, то хто просто неба при вогні сидів, а хто до істобки пішов.

Я ж попрямував до млина, хоч мені треба було щобільше почути й побачити. Коли юдей Мерхав кличе мене. Питаю: чого треба? Він до мене на млин проситься із своєю кобилою.

— А чого, — питаю його, — ти, лікарю, біля гурту не лишишся?

— Не звик я не в будинку ночувати… Та й не люблю, коли від мене носа вернуть…

По голосу чую — хвилюється він чогось. «Ага, — думаю. — Він не хоче при чужих молитись, та ще просто неба».

— Веди, юдею, свою кобилу на подвір’я та зачинись на засувку. Я прийду після перших півнів.

— Коли це? Як зірки стоятимуть, Книжнику? Бо я півня можу й не почути…

Як я пам’ятав рух зірок, то пояснив йому, хоч це не мій фах, та допоміг провести колу по греблі й пустив на млин за пакілля.

Ну, а повечеряв я зі стражниками біля вогнища. Хотілось мені почути, що вони говорять. Але вони тільки про упирів, мерців, вовкулаків, відьом та русалок базікали, один одного під’юджували, залякували.

До істобки не ходив — не хотів владі на очі трапляти. Без діла немає чого владі на очі пхатися. Владці для вченої людини, якщо ти не лакуза, гірші за упирів — завжди вигадують і загадують якусь дурну службу. Тільки щоб людина не мала вільної голови для роздумів і гартування свого духу.

А в істобці молодиця розійшлася — для ліпших людей вечерю зготувала. Загалом вона була ледаща. Просто не мала гараздів, щоб свої лінощі плекати та примхи вдовольняти!..

Я повернувся, як пообіцяв, після перших півнів. Юдей Мерхав не спав, а сидів коло столу і при світнику читав книгу. Обличчя спокійне, очі ясні. Значить, не тому не спить, що боїться, а тому, що треба йому зо мною поговорити, вивідати щось із мене.

— Прикра така історія, — почав юдей Мерхав. — Такий знатний господин і така страшна смерть. Точно як лицар Йоган… Ти ж знаєш цю історію?

— Чого це я маю знати? — здивувався я. Хоч добре знав історію, як німець-лицар продав душу сатані, а потім пішов до монастиря каятись. Але сатана туди проник і у вигляді коня погубив лицаря-послушника.

— Але ж ти, Книжнику, люди кажуть, знаєш безліч історій повчальних. Ти багато мандрував і привіз чимало всяких оповідок про інші землі.

— Ходив колись до Москви. І, як бачиш, повернувся до Києва.

— Ну це не найдовша твоя подорож… Кажуть, ти й далі, ніж до Москви, вибирався.

— Хто каже?

— Люди кажуть, — мовив мені юдей той, на ім’я Мерхав.

— Це ж які люди, — питаю його, — кияне чи замкові зайди?

— Не пам’ятаю, — каже мені юдей, — але чув не один раз.

— Ти мене перший спитав про подорожі. І я тебе спитаю про подорожі. Ти з латинських країв прийшов до нас. Я погано знаю звичаї і життя римо-католиків. То скажи мені — де краще жити юдеєві? Там у них чи у нас, у Києві?

Він тоді важко зітхнув, ще раз зітхнув і підвів руки вгору. Ніби хотів сказати: «Ну де може бути добре гнаному?»

— То чого ж ти, сам гнаний, починаєш по моїх шляхах слід гнати? Чи я тебе, зайду, не привітав та не пустив до своєї оселі?

— Це не твоя оселя, Книжнику! — стрепенувся він.

— А в замку твоя оселя? Ти її міг би купити? Чи ти можеш на Подолі купити грунт і поставити свій дім?.. Ти мовчиш, бо що можеш сказати?! Ти служиш воєводі і маєш монету. Ти лікуєш — і маєш монету. Маєш добрі гроші, але ти сам собі не господар — мусиш тулитися до того, хто володіє мечем і зашморгом. Бо ти беззбройний. Владці в одну мить можуть витрусити тебе до шеляга! А ти