Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

Потім припленталась перевізникова жінка й молодиця. Та ще таке діло: разом з воєводським писарем приїхав на колі лікар-іудей. Мерхав йому було ім’я. На колі прибув не тому, що не вмів верхи їздити, а тому що привіз його із собою воєвода Вітовтів. І юдей привів із собою осля. Але ченці пішли до воєводи і сказали, щоб юдей не їздив, як Назаретянин, на осляті. Якщо їздитиме юдей на осляті, то це буде образа православним. Тоді юдей на ім’я Мерхав сів на кобилу. І тут всі лицарі і ногайці із залоги почали ремствувати: не може христопродавець, як воїн, їздити в сідлі верхом. Юдеєві що? Він завищив плату за своє мистецтво і купив собі колу татарську із сумирною муцою кобилкою.

Отож боярина витягли з-під коня і обмили. Обмивала перевізникова жінка. Бо молодиця трусилась і все торочила, що боярина нечиста сила задавила і вона до нього не доторкнеться.

Так от, той вчений юдей при воєводі, Мерхав, довго оглядав мерця. Хоч це багатьом не подобалось. Юдея із собою притяг воєвода-литовець. І скрізь посилав того Мерхава, хоч був лише лікар.

Правда, ще казали, що він добрий звіздар і міг за обчисленням на папері й за спостереженням зірок визначити їхню Паску і наш римо-католицький Великдень… Люди вголос ремствували, що до мертвого християнина, такого знаменитого, допускають юдея. Але юдей на те не звертав уваги. І сказав ось що: боярин сконав не від удару підковою в скроню, він загинув від задушення, коли його кінь придавив. Бо ж боярин перекаляний кров’ю й не видно знаків удавлення. Коли ж його обмили, все й стало явним. І ще сказав, що кульгавий помилився: боярин загинув не сьогодні вранці, а ще вчора — це і по застиглій крові, й розкладу кінських нутрощів видно тямущій людині.

Коли перевізникова баба обмила небіжчика, настав час його обрядити. З нею піднялись нагору замковий писар і лавник. Та ще два стражники — один воєводський, другий подільський.

Люди внизу з’юрмились навколо столу, а тих все нема та й нема. Коли як зойкне хтось нагорі, а тоді вниз як загуркотить по сходах один стражник, за ним другий. Повз нас вилетіли на подвір’я. Потім збігла долу перевізникова жінка з одягом в руках. Обличчя в неї насуплене, ніс морщить, як від смороду. Стала вдягати мерця.

По тому спустились писар і страж. Обоє рукавами прикриваються.

Всі до них кинулись питати: що там таке? А вони тільки кривились і махали руками.

— Підіть самі й подивіться.

Всі й поперли нагору. Ледь не позпихували один одного зі сходів.

Я піднявся після всіх.

В опочивальні стояла скриня, просто здоровенна скриня. Різьблена, чорного дуба. Не нашої роботи. І не розмальована, як наші. У скрині на дні лежав скоцюрблений труп. Майже весь зогнилий. Одягнений той кістяк був у новісіньку білу сукню. Їй ціни не було, тій шовковій сукні, — вона гаптована щирозлотно по подолу, по рукавах, по викоту на грудях. Наші люди таких сороміцьких строїв не носять. Крізь викот видні реберні кістки із залишками зотлілої плоті. На зотлілій грудині лежав срібний хрест на срібнім ланцюжку. Хрестик був латинський. Із Спасителем. Дуже тонкого литва й карбування. Всякому тямущому відомо, що зі сріблом важче працювати, ніж із золотом.

Зразу піднявся гвалт, що то донька Симасова, лицаря-литовця… Багато всього з цього приводу можна говорити і не менше розповідати. Тільки скажу таке: коли приїхав той лицар-литовець, то він сказав, що ні сукня, ні хрест не його доньки. І що то не його донька, бо й волосся тут літньої жінки. Хоч воно й спеклося в ковтун, а нехай лишень кожен уважно подивиться, то побачить, що в ньому більше сивих волосин, ніж рудих.

Юдей же, Мерхав на ім’я, від усяких слів утримався, наче й не він себе скрізь і завжди за розумника виставляв! Одійшов трохи осторонь, тільки спостерігав. Я його та й питаю:

— Чого ж ти, чорнокнижнику, не сказав їм, що вони помиляються? Адже від початку ти побачив — кістяк уже не один рік як істлів?

А він мені й відповідає, скоса зирячи та все свої пейси на пальця накручуючи:

— Тут нема чого наперед них лізти — вони й самі все второпають. А як ні, то причому тут моя вченість, якщо мене навіть не спитали?

Отак я поруч із невірним стояв і спостерігав. Ми обидва краще за всіх бачили й тямили, що до чого. Тільки йому жижки не трусились. Його воєвода сюди надіслав, і він був під захистом влади. А мені все тут загрожувало. Одначе я не міг зразу ж покинути цей тричі заклятий хутір! Є ж такі місця, де обов’язково щось трапляється.

А будинок ходив ходором! На подвір’ї товклася сила-силенна людей. І з міста все приходили й приходили люди. Як же буває: живе людина — й наче за версту її всі обходять! Та лише загине — ніби зграї птаства злітаються на її тіло. І п’ятеро ченців із Пустині приїхали. Притрюхали на вгодованих монастирських конях. Один одного старший. Але як вони сиділи в сідлі, як поводи тримали! Недарма ж у Пустині самі старі воїни згуртувались! Вони й учинили головну розправу — забрали тіло боярина до Пустині. Сказали всім, хто не влада, вийти із садиби. Бо, мовляв, у них заповіт бояринів і там списано, що як ішов він воювати проти ордену, то заповідав по своїй загибелі все