Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

— Ти ненавидиш мене і мою віру! — заволав юдей.

— Не я починав. Не на мені гріх! Це ти пхаєшся в чужі лиха, а не я!.. Загинув мій хазяїн. Ось його поховають, і я не знаю, хто володітиме хутором. Чи не скаже новий володар забиратися геть? А ти для воєводи стараєшся і роз’ятрюєш мені душу! Не пхайся межи чужі лиха.

Книжник ні словом, ні лицем не виявив гостеві, що ним тіпає жах за себе та брата. Бо вже анітрохи не сумнівався — його братові теж заготована смертельна пастка. От тільки чи вони знають усе — що їх двоє, що вони брати, схожі як близнюки, риса в рису. Що там відомо тому павуку — Вітовтовому воєводі, який засів у розкішній і неприступній оселі? Над усім Києвом височіє, над його Горою і над Подолом. Що йому і його соглядатаям відомо?

Тут на подвір’ї наче пирснула кобилка.

Юдей Мерхав цього не чув, але мої вуха були заговорені.

Юдей щось почав мені пояснювати, та я не звертав уваги на його гаркаве белькотання.

На подвір’ї знов пирскнула кобилка.

Знадвору все тихіше долинала далека гутірка біля вогнища. Знов пирскнула кобилка і наче вдарила копитом об колу.

— Підожди! — кажу Мерхаву. — Я зараз повернусь.

— І я з тобою! — стрепенувся Мерхав.

— Тільки тихо! — наказав я йому, підійшов до світника і загасив полум’я. — Будь обережний!

Але що з юдея візьмеш?.. Я попереду йшов, він за мною. Я ж його попереджав: «Тихо!» А він, собака, широко двері відхилив, і вони як зариплять, як запищать!

Тоді я ще добре бачив у темряві. І вгледів, як з-за кобилки щось метнулося до брами і щезло в брамі. Але ж браму я сам зачиняв на добру запору! Лікар на мене ззаду наштовхнувся і ледь не збив із ніг.

— Ти що — сліпий?! — визвірився я на нього.

— Та я… нічого не бачу… — забелькотів він.

— То якого дідька поліз за мною?! — Я його годен був придушити. — Тримайся за мене. Прихились. Тепер тихо поклич кобилку. Щоб вона не сердилась.

— Вона сумирна, — прошепотів юдей.

Ми підійшли до кобилки. Мерхав кобилку за вуздечку тримав. Я обдивився і обмацав, як було можна це зробити серед ночі. Нічого на ній не знайшов і нічого не побачив. Одначе не сподобалась мені тварина. Якось незвично вона тремтіла.

Я полишив юдея з кобилкою, а сам, пригнувшись геть до землі, майже плазом попрямував до брами. Помалу-малу рухався. Та ще спинявся і прислухався. Тільки коли близько підступив до воріт, побачив, що вони трохи розведені, а запору з петель знято. Крізь ту щілину й було видно белебень перед будинком боярина. Прибиті попелом багаття. Червоний жар блимав ледь-ледь і майже не вирізняв від пітьми вояцькі постаті.

Я довго дивився, бо знав — ще будуть лиха на хуторі. Перед другими півнями приєднався до мене Мерхав. Жалівся, що замерз.

— Чого до хати не пішов?

— Зірки споглядав.

— Чаклуєш? — тепер я питав. Він зразу скинувся.

— Боронь Боже! Я чесний звіздар і тільки те говорю, що зірки показують…

Саме тоді я їх побачив — вони виступили просто із пакілля боярського тину. Я схопив його за плече і мовчки показав на постаті. Тільки від довгої напруги в мене сльозились очі, і я не міг напевно сказати потім — було дві чи три примари. Вони рухались поволі від тину до ручая. Над ручаєм вже парував туман.

— Я… я… ніч-ч-чого н-не б-ба-ч-чив… — цокотів зубами Мерхав.

Але ми з ним простояли в дворі до переддення. А лише обутріло і зарожевилось небо, ми поспішили до істобки і розповіли про примари. Всі закамешились і посунули гуртом подивитись, чи не лишилось яких слідів. Наче баби, товклися і крутилися попід тином. Якщо й були там сліди, то вони їх затовкли. Хоча й дурню відомо — привиди слідів не лишають…

У будинку печатка була на місці, але в кімнатах щось страшне — одяг розкиданий, ікони обдерті, дорогоцінний посуд потрощений. А брязкоту наче ніхто й не чув. Хтось підняв віко чорної скрині. Звідтіля вискочила здоровенна кішка! Ну, не менша за собаку! Всі відсахнулись і закричали. А кішка одним стрибком опинилась на сходах. І більше її ніхто не бачив! Тоді чернець, вголос читаючи молитву, підступив і зазирнув до скрині. Скриня була порожня! Всі ходили й трусилися. Вони вірили, і Мерхав також, що це сатана. А я знав — справа людських рук. Тільки не знав — сам кульгавий чи його друзі… Того дня до обіду все, що можна було, позабирали із садиби й повезли до Києва на десяти сумних конях. Тільки скрині шкода — отці з пустині наказали її спалити. Старосвітська робота. Різьблені русалки та китовраси. Як зібралася батова до від’їзду, приступив до мене Мерхав і питає:

— Скажи, як ти гадаєш — мою кобилку, як і вороного, хотіли оце отруїти?