Адальберт Штіфтер - Вітіко

країну, і ми згодом побачимо, які будуть плоди. Тепер ви дізналися, що мої слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповідаю про геть усе і ніяк не висловлю нашому ласкавому господареві подяку за його сьогоднішнє свято, яке він так гостинно влаштував, і ніяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутній тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молоді є бажання, я запрошую її на День святого Лаврентія до свого замку Руден, щоб і там отак відсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнім, але я намагатимусь, і, звичайно, все буде наготові для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зійти з неї, бо я вже задовго стою на ній і заважаю перебігу свята. Я тільки запрошую присутніх, хто матиме змогу, рівнятися на нашого щедрого господаря і ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якої я й стою на цій лаві.

— Наша подяка! Наша велика подяка! Наша найщиріша подяка! — кричала більшість голосів у залі.

Начерат, якого підтримали двоє слуг, зійшов із лави, поправив своє темне оксамитове вбрання, яке зсунулося, коли він ступав на землю, і пішов на своє місце коло Стриха, господаря садиби.

Тепер зі свого місця підвівся Зната, брат Начерата, в ясному блакитному оксамиті й вигукнув:

— Від сьогодні за три тижні я запрошую всіх, хто тут є, та всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Стурми на свято!

— Ми приїдемо! Ми приїдемо! — загукали численні голоси.

Зната зійшов із лави, а після нього вже сивобородий Домаслав у червоному вбранні, в якому він був і у Вишеграді, піднявся на лаву, де сидів, і крикнув:

— Від сьогодні за п’ять тижнів я запрошую всіх, хто тут є, і всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Крут у Моравію на свято.

— У Моравію! У Моравію! — прогриміли вигуки.

— У Моравію, в Моравію, в Моравії порятунок! — гукнув чоловік із могутнім голосом.

Після цих слів пролунали радісні вигуки.

Домаслав зійшов із лави.

Тепер коло нижніх дверей приміщення троє озброєних чоловіків відступили назад і зайшли чоловіки в білому, мов сніг, суконному вбранні, як і на тому чоловікові, що мав синю патерицю. Стали в один ряд і заграли на козах і сопілках, музика заповнила всю залу. Її супроводили крики й радісні вигуки.

Потім прийшло багато слуг і забрали посуд, що стояв на столі, й принесли натомість вишукані страви. Ті страви одразу ж і спожили, випили багато вина, виголосили багато промов, в приміщенні гомоніли голоси і грали музики.

Обід скінчився, всі підвелися, поставали окремими гуртами та купками, дехто вже шукав свого коня, сідав верхи і їхав додому вздовж болота або узлісся, а дехто й далі сидів і розмовляв або ще й досі їв та пив.

Вітіко підвівся й пішов крізь людський натовп до виходу. Аж тут до нього підійшли молодий Мікул, Дрслав та молодий Мілгост, і Мілгост сказав:

— Вітіко, ти знаєш, що я швидко вирішую всі свої справи, то скажи: ти будеш із нами проти князя, якого ненавидиш?

— Я тільки самотня людина, — відповів Вітіко.

— Багато самотніх людей — це вже військо, — мовив Дрслав.

— Ти приїдеш на ті оголошені свята? — запитав Мілгост.

— Не знаю, — відповів Вітіко.

— Він сказав, що не знає, і тоді, коли я запросив його на свято до Стриха, але ж приїхав, — докинув Мікул.

— Він приїде, це чесний чоловік і чудовий юнак! — похвалив Дрслав.

— Він приїде! — гукнули двоє інших.

— А тепер я повинен попрощатися, бо мене змушує час, — наполіг Вітіко.

— Бувай здоровий, скоро знову побачимось! — гукнув Мілгост.

— Бувай здоровий! — крикнув Мікул.

— Бувайте здорові й ви! — відповів Вітіко.

Він пішов далі, вийшов у двері, пошукав конов’язь, де був прив’язаний його кінь, відв’язав його, оглянув збрую, сів верхи і поїхав болотистою лукою в ліс. Він їхав лісом аж до хижі, де ночував по дорозі до Стриха. Знову заночував у цій хижі, а вранці поїхав далі. Повертався додому тим самим лісом і тими самими галявинами, якими був їхав, і ввечері проминув бліду Ялівцеву гору, добувшись до Плани.

Відтоді Вітіко знову жив у своїй кам’яниці. Він не поїхав на свято Знати до Стурми, і на свято Домаслава до Крута, і в День святого Лаврентія на свято до Начерата в Руден, і на жодне інше свято, яке відзначали. Інколи посилав кудись вісника, а інколи вісники приїздили до нього. Одного разу він поїхав сам і був відсутній багато днів.

Після