Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

його головою в палаюче вогнище. Ось зникла голова нещасного, а руки й ноги його ще тріпалися, певно у конвульсіях. Та невдовзі й вони втихомирилися і сховалися в залізній печі. Чорний дим повалив з паровозної труби, і довкола поширився неприємний запах смаженого людського м'яса. Пасажири, вдихнувши цього смороду, бридко відпльовувалися, кашляли й розбіглися, хто куди. Залишився стояти на місці незворушно тільки Махно. Ця смерть його навіть збадьорила й розвеселила, бо він став говірким, усміхненим, по-дружньому і з вдячністю за скоєне тиснув Щусю, Лютому і Лепетченку їхні руки, вимазані кров'ю старого служителя церкви.

Зробивши цю, як їм здалося, вельми добру справу — знищили ще одного ворога революції, — махновське керівництво сіло в тачанки й помчало у Гуляйполе.

...Потойбічний, Господній Світ. Кінозал.

ЛЕНІН(до Троцького). Ти ж, Лейбо, паскуда... Все обливав Махна брудом. А приховував від мене такий цікавий його вчинок з попом. Я уже тільки за це "батька" полюбив би.

ТРОЦЬКИЙ. Знайшов, кого любити! Махно був непослідовний і тут — у боротьбі з попівщиною. Коли ти висунув гасло "Повне й остаточне викорінювання релігії, то він цю вказівку проігнорував, хоч зараховував себе до безбожників.

ЛЕНІН(примирливо). Досить, досить... Як завжди, переконав мене.

ТРОЦЬКИЙ(усміхнувся). Отож.

СТАЛІН(неквапливо до Леніна і Троцького). Коли говорите про виконання більшовицького гасла "викорінювання релігії гострим мечем" (і таке було гасло), то не забувайте, що з 80 тисяч священослужителів, успадкованих нами від царя, вже на початку 30-х років за моєю таємною рознарядкою їх залишилося в живих лише кілька сотень, та й ті передохли в концтабарах.

ГРУШЕВСЬКИЙ(до Сталіна, Леніна і Троцького). Цих ваших лиходійств Господь не забув і належним чином вас покарав. Прикро, що у комуно-більшовицьких, вірніше, у ленінсько-троцькістських тенетах, так необачно опинився Махно. Тепер він, наскільки мені відомо, шкодує про це.

ЛЕНІН. Пізно, батенька, пізно йому шкодувати і скаржитися вам. Краще, коли хоче в рай, нехай спозаранку йде до Пекельних воріт: там, за пропозицією Троцького, один з чортів продає з-під поли путівки до Раю. Вони, звісно, фальшиві і по них ще ніхто не потрапив до Раю. Але чим чорт не жартує, коли янголи сплять?! Може якраз Махнові й поталанить, і він приспить увагу стражів святих Воріт та й прошмигне по троцькістсько-чортовому папірці. Та попереджаю: ця наша путівочка дорожча, ніж хатинка президента України на Канарах.

ГРУШЕВСЬКИЙ. Бачу, що вас, комуністів, і пекло не виправляє. От уже чортове насіння... Повернемося до ваших земних гріхів...

...Знову планета Земля. Гуляйполе. Штаб Махна. "Батько" й штабісти, хильнувши по склянці спирту, намітили, нарешті, конкретну дату нападу на Олександрівськ — це 23 січня 1919 року. На той час махновська армія налічувала 29 тисяч бійців, розділених Білашем на полки, проте, за звичкою, їх все ще називали загонами, причому, за прізвищем командира, наприклад, — загін Куриленка, загін Щуся. Так було зручніше і самому "батькові". Та суть не в назві, а в змістові. Дисципліна в полках, завдячуючи все тому ж Віктору Білашу, невпізнанно зросла і наблизилася до військової. Вся зброя була взята на облік і розподілена між полками суворо за наказом головного та оперативного штабів. Швейні фабрики й майстерні Гуляйполя, Поліг та Оріхова були переведені на пошиття одягу виключно для повстанців.

За день перед наступом на Олександрівськ "батько" знову послав Самокишу телеграму: "Іду на ви!". Однак той не прореагував на неї — прочитав, зім'яв та й викинув на смітник, навіть не попередивши про це свій бойовий штаб. Та ще й попри все, поїхав з керівництвом міста на полювання, з якого прибув додому з піснею "Ще не вмерла Україна" і заснув, як убитий. А Нестор, як і у випадку з Катеринославом, в'їхав в Олександрівськ на світанку на робочих поїздах і блискавично почав займати місто. Навала махновців була такою несподіванкою для петлюрівців, що ті тікали з міста прямо з постелі — у підштаниках і навіть голі. Махно дав вказівку усіх ворогів притиснути до Дніпра і там їх потопити у крижаній воді, нікого не беручи в полон: ні офіцерів, ні солдатів. Петлюрівці дійсно кинулися до Дніпра в надії, що зможуть перебратися на його правий берег по льоду, однак безуспішно: крига виявилася тонкою і ламалася, мав крихке скло, під вагою величезної кількості бійців, і всі з жахливим криком і лементом потопилися. Тих, хто не встиг плигнути у воду, махновці рубали шаблями або кололи багнетами на березі. Особливою жорстокістю відзначився Жеребецький загін під приводом безногого Прокопа Правди, який зайняв Катерининський вокзал — північну залізничну станцію міста. Близько трьохсот січовиків, взятих в полон, Правда поклав на колію і пустив по ній паровоз. Тих, хто піднімався з колії, сікли з кулеметів.

Через багато років талановитий гуляйпільський поет-пісняр Іван Сухар (царство йому небесне!) напише про Правду пісню-баладу, в якій, зокрема, є такі рядки:

Та ж і люто бив Чужину оту — Сам Господь йому Дарував звізду.

Що ж, з часом і жорстокість в очах нащадків стає лавровим вінком для вбивць. Така, на жаль, правда життя в розумінні землян.