Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— З ким ти зітреш? — глузливо запитав Нестор. — З отими пропияками, яких зібрав на сільських смітниках? Вони ж, крім чарки, нічого в тебе в руках не тримали — ні гвинтівки, ні кулемета. А сам до чого опустився? Вуса злиплися від сала, на вірвечки схожі, з губ слина тече... Тьху! — Махно бридко плюнув у бік Правди й відійшов. Через кілька секунд сказав: — Підіймайся і їдь у свій Жеребець, збирай ще раз сход і проси у селян вибачення... Не попросиш — розстріляю власноручно. Та готуйся до наступу! Іди...

Коли Правда покинув станцію, Нестор ще довго мовчки ходив по кабінету, гамуючи у собі злість. Потім вийшов до пасажирської зали, яка була переповнена пораненими і скаліченими у Катеринославському бою махновцями. Тож навкруги — стогін, плач, крик, прокльони, сморід крові і загниваючих ран.

— Нам украй потрібно десь роздобути дохторів, хірургів, хоча б сестер милосердя, — сказав Махно у бік Віктора Білаша, котрий невідступно крокував за "батьком". — Поруш це питання на фронтовому з'їзді, до якого готуєшся.

— Буде зроблено, "батьку".

— І дисципліна понад усе! Про це в першу чергу говори. Та через день ще раз перевір Правду... Коли не зміниться на краще, розстріляй його у присутності всіх селян.

— Зрозумів, "батьку".

Вони обидва вийшли на перон. Тут було море людей, які вже кілька днів прагнули виїхати звідси хоч до чорта в зуби, але ні до якого потяга не можуть причепитися. Ще десь півгодини тому увесь цей натовп ремствував, когось про щось просив, кричав, умовляв, а зараз людське збіговище мовчки стояло й уважно слухало якогось худенького, у чорній рясі, попика, який заліз на бочку з фарбою й звідти проголошував слово Боже до громади. Махно підійшов ближче до оратора і також прислухався. Невдовзі біля Нестора стали Федір Щусь, Олександр Лепетченко, Віктор Білаш і Сидір Лютий.

— Чого так, "батьку", прислухався до цього опіуму? — спитав пошепки Щусь.

— Не так прислухаюсь, як приглядаюся до нього, — відповів Нестор.

— Ти його десь бачив? — допитувався Федір.

— Не лише бачив, а й, гадаю, давні знайомі... А ти, Сидоре, його не впізнаєш? — звернувся Нестор до Лютого. Той уважніше подивився на священика.

— Голос щось аж надто знайомий, — відповів Сидір. — Ось тільки обличчям... Хіба його впізнаєш, коли він заріс, як мавпа.

— Нічого, що заріс... Я його і безголового впізнаю. Це ж — гуляйпільський Никодим... Коханець моєї матері... Мій ворог ще з дитинства... Ось ми й зустрілися, дружок... Втік від мене і гадав, що назавжди?.. Та ба! Ось сьогоднішня наша зустріч дійсно буде останньою. Давайте, хлопці, спершу послухаємо, що він теліпає.

То дійсно виступав батюшка Никодим. Він був худющий, як скіпка, мабуть, під чорною рясою були лише ребра й кості, обтягнуті шкірою. А де ж поділося черевце і його пухке та червоне, мов печений рак, обличчя? Все це зникло, пропало у плині часу й революції, яку він, факт, сприйняв, як підступність Диявола.

Никодим переконував пасажирів і поранених махновців, що великий гріх коять вони, коли вбивають брат-брата, син-батька, батько-сина, українець-українця.

— Бог не спокушає злом і сам не спокушає нікого, — говорив батюшка. — Все це робить Сатана, він і керує вами, як би не називався... Хай війна поступиться місцем перед миром. Словами, а не зброєю переконуйте, добрі люди, один одного. Запам'ятайте, що ви ніколи не матимете щастя у своєму домі, проливши в ньому невинну кров. А скільки ви вже її пролили! Схаменіться!

Далі Никодим закликав повстанців помиритися з петлюрівцями, обнятися, як після довгої розлуки люблячі брати й сестри, і разом стати проти московського супостата — сатани, за самостійну й незалежну Україну.

— Тільки така битва є священною і буде підтримана Господом. Бо не ви напали на москалів, а вони — на вас, не ви відбираєте у них волю, дану кожній людині Богом, а москалі — у нас, українців. Битва за вівтарі та вогнища свої — завжди справедлива.

— Чуєте, хлопці, куди він хилить? — ще спокійно запитав своїх прибічників Махно і сам відповів: — Щоб ми усі зрадили бідному селянству, революції народній і стали під знамено Петлюри.

— Та чуємо, "батьку", — відповів Лепетченко.

— Чого з ним панькаємося? Заткнути йому пельку! — вигукнув Щусь.

Останнє слово мало бути за Нестором, і воно прозвучало:

— У топку його, чорта патлатого! — вигукнув "батько", а Щусь, Лютий та Лепетченко, не змовляючись, розштовхали юрбу, схопили батюшку за руки й ноги і поволокли його на паровоз, що димів тут же, на першій колії. Священик у них викручувався, щось вигукував, обзивав їх іродами, а ті спокійно робили своє: кулаками роз'юшили попові обличчя й голову та все тягли його до топки, а коли приволокли, то Щусь вправно відчинив у топці дверцята, і убивці побачили, що в ній палахкотить, аж свистить, вугілля.

— Ну, водолазе, лякаєш усіх пеклом на тому світі, так залазь у нього на цьому! — сказав голосно Щусь, і обидва його спідручні схопили дужими молодецькими руками Никодима й почали надто повільно, щоб якомога довше насолодитися мученицькою смертю батюшки, впихати