Андрій Левицький - Сонячна магія

уже не маячив посеред вулиці. Він стояв осторонь, спираючись на стіну, і біля його ніг дещо… Це дещо дуже зацікавило Пронозу.

Вона встала, похитнулася, але втрималася на ногах, хоча коліна й тремтіли. Акса ще раз придивилася до жабура, а по тому повернулася і відчинила двері будинку.

Топу здавалося, що тепер він потрапив у якийсь інший світ. Він стояв посеред Рівнини Сміху, розташованої в затишному куточку Гір Реготу, центрального кряжу Континенту Веселощів. І раптом жабур зрозумів, що більше не бачить маленької акси. «Ну й добре», — подумав Топ. Ось-ось почнеться страта, а це буде ще один чудовий привід, щоб посміятися всмак.

Щось смикнуло його за холошу. Радісно здивований, Топ нагнувся й глянув униз.

У стіні біля його стоп тьмяніло непримітне віконце підвальної комірчини. Зараз воно було відчинене, з нього щось виднілося. Але що саме — жабур не міг розгледіти, бо очі йому заступала червона завіса. Топ нахилився ще нижче.

До Пронози, яка по пояс вистромилася з вікна, наблизилось величезне, витрішкувате око в червонястих жилках і слизьких пухирцях і заступило півнеба. У глибині ока вибухали іскристі вулкани сміху.

Цієї миті десь неподалік пролунав страшенний гуркіт, немов вибухнуло відразу кілька мішків з порохом. Над дахами зметнувся стовп диму й уламків дерева. Бруківка відчутно здригнулася.

Око кліпнуло.

Це тривало якусь частку секунди, та коли око розплющилося знову, сміх уже зник з нього. Тепер в оці ніби віддзеркалилося безкрає, залите багрянцем небо, а під ним темнів цвинтар, якому також не було кінця-краю. Величезний зелений жабур Топ і маленька зморщена мавпочка Ганка провели разом усе життя, і між ними встановився такий міцний зв’язок, що тепер навіть на відстані Топ відчув: Ганки не стало.

Кукса встромила останню шпильку просто в середину страшного ока. І ще встигла глянути на міські дзигарі.

Вони показували, що до страти лишилося дві хвилини.

Розділ 4

— Починай! — скомандував граф, і Тавот нарешті зробив те, чого так боявся. Він узявся за сокиру.

Почати вирішено було з убивці короля, й тому зв’язаний по руках і ногах Харлик лежав поки що осторонь. Акса піднесли ближче, опустили колінами на поміст і поклали його голову на колоду.

Сокольник повернувся, щоб зійти з помосту і наблизитися до народу міста-держави Літона, представленого зараз на площі п’ятнадцятьма цікавими городянами. Тут десь недалеко пролунав вибух, дуже сильний, навіть сильніший за попередній, що на мить відволік усіх від видовища й затримав підготовку до страти. За будинками щось страшно хлюпнуло, і звідти вгору зметнувся стовп дивної зеленавої рідини. Поміст хитнувся. Сокольник зупинився на сходах, з подивом повернув голову…

І побачив дитину, що наближалася до помосту.

— Знову вона! — застогнав граф.

На нього впала тінь, і Сокольник глянув угору.

Ще одна постать наближалася з іншого боку, тільки ця була значно більша, та ще й крилата. Від пояса до тімені чаклуна Мармадука ще можна було впізнати, хоча його обличчя спотворила гримаса, а ліва рука, ніби довга жива гадюка, погойдувалася над головою. Зате нижня частина тіла під обвугленою тканиною перетворилася на вкриті бородавчастими наростами членисті кінцівки з дуже довгими стопами.

Істота, яка, можливо, й досі ще вважала себе чаклуном Мармадуком, але навряд чи могла тепер бути віднесеною до людського роду, опустилася на поміст. Її стопи м’яко спружинили, вона похитнулася й розпростала крила. З пліч колишнього чаклуна стирчали двоє щупалець — колишні руки. Безкровні, вкриті слизом губи розтулилися, й над головною міською площею загримів божевільний голос:

— Графе, я повернувся!

— Бачу, бачу, — Сокольник поволі потягнув шпагу з піхов. — Що це з вами, любий мій? З’їли щось несвіже?

Те, що вже цілком захопило в полон нижню частину тіла Мармадука, повільно поширювалося далі, ніби повзло його тілом догори. Одяг над поясом чомусь затлів, з того місця заструмував чорний димок. З-під прогорілої оболонки проглянула зелена луска, а з боків литок раптом проклюнулися двійко перепончастих крилець, які безладно тріпотіли.

— Мене зачарували, зачарували! — прохрипів чаклун. — І в усьому винні ви, графе! Хотіли позбутися мене?

Сокольник кивнув і посміхнувся.

— Так, хотів. Чого вже там приховувати…

— Помри!!! — заволав Мармадук і змахнув щупальцем.

Сокольник відскочив, швидко тицьнув кінчиком шпаги в щупальце. Звідти бризнула чорна густа рідина.

— Ви ж знаєте, я найкращий фехтувальник до самого узбережжя! — вигукнув він. — Вам зі мною не впоратися.

— Брешеш, брешеш! — прогарчав чаклун. — Тобі кінець, зраднику!