Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

Військовий конфлікт у Донбасі та Криму збігся зі вступом у відкритий продаж дронів, квадрокоптерів, інших літальних апаратів, забезпечених відеокамерами та дистанційним керуванням. Спочатку українці збирали гроші, щоб забезпечити армію та добровольчі батальйони цими літаючими засобами розвідки. Потім вони ж із жадібністю поглинали відеоролики, записані дронами над Донецьким аеропортом, які показували місця боїв, позиції сепаратистів і російських артилеристів. Але тепер дронів і квадрокоптерів стало так багато, що літають вони над головами майже в будь-якому населеному пункті України. Літають, знімають на відео те, що відбувається там, і відкривають українцям очі на проблеми, про які, як мені іноді здається, навіть влада не знає.

Останні місяці на північному заході України посилилася «бурштинова лихоманка», яка чимось нагадує «золоту лихоманку» на Алясці сто років тому. Про це іноді писали в газетах, але масштабів цього явища до недавнього часу ніхто не уявляв. І ось днями з’явилися фото і відео, зняті з висоти пташиного польоту, які доводять, що поки одні українці намагаються навести лад у своїх містах, допомагаючи новій поліції, поки волонтери допомагають армії, що стоїть на позиціях у Донбасі, тисячі, якщо не десятки тисяч інших українців знищують десятки квадратних кілометрів лісів заради того, щоб знайти кілька кілограмів бурштину й продати його через посередників у Польщу або Китай, де з нього зроблять ювелірні прикраси.

Поліція, що намагалася боротися з цими старателями, які руйнують природу в Рівненській і Житомирській областях, великих успіхів не досягла. Парадокс у тому, що скопана, зранена копачами бурштину мирна земля, знищені ними лісу та річки стають схожими на поле битви, на те, що залишається в Донбасі від полів і лісів після артилерійського обстрілу.

Ситуація в самому Донбасі теж кращою не стає. Жителі територій, контрольованих сепаратистами й російськими військовими, поступово розуміють, що індустріальний Донбас не стане російським. Адже якби Росія все-таки планувала коли-небудь, якщо не тепер, забрати його собі, вона б не вивозила із захоплених територій розібрані й демонтовані заводи і не відновлювала їх на своїй території, перш за все в Ростовській області. Серед двадцяти вивезених індустріальних гігантів не тільки сучасні заводи, але навіть заводи з дореволюційною історією, побудовані наприкінці ХІХ століття. «Поїхав» до Росії Луганський машинобудівний завод, Луганський Патронний завод. Цікаво, що робиться все це відкрито, а не таємно і в повідомленнях російських медіа на цю тему відчувається гордість! На «відкритті» вкраденого Луганського електромашинобудівного заводу в Кам’янську-Шахтинському представники російської влади заявили, що Росія врятувала завод від знищення і, перевізши його на свою територію, таким чином забезпечила роботою біженців із Донбасу, що переїхали до Росії. Представники Росії чомусь не згадують у своїх виступах про те, що вивезені заводи є власністю України, особливо оборонні заводи, включаючи підприємство «Топаз», на якому вироблялись елементи елект­ронної розвідки, або власністю громадян України. Тобто юридично ці заводи просто вкрадено.

А в Донбасі, звідки ці заводи вивезено, залишаються голі стіни заводських корпусів або зруйновані будівлі. І залишаються сотні тисяч мирних жителів, на очах у яких триває демонтаж наступних заводів. Замість роботи на виробництві тепер у них є тільки одна можлива «вакансія» — керівництво сепаратистів запрошує їх у солдати і відправляє їх на лінію зіткнення з військами Збройних сил України. А якщо бути точнішим, то відправляє їх на лінію фронту, на війну.

Далеко від «лінії зіткнення» на Закарпатті та в інших регіонах іде інша, менш жорстока, але більш галаслива війна. Добровольці, яких на лінії фронту замінили військовими, продовжують боротьбу проти всього російського, влаштовуючи марші, демонстрації, обливаючи свинячою кров’ю офіси російських банків, які досі працюють в Україні, і блокуючи проїзд українськими дорогами вантажних ав­тофургонів. Останньою жертвою публічної війни проти російської присутності стали закидання яйцями російського посольства в Києві та консульств Російської Федерації в інших містах. У відповідь Москва швидко організувала закидання яйцями дипломатичних і культурних установ України в Росії, закінчивши ці акції на старому Арбаті в центрі Москви публічним спаленням українського прапора, знятого з Українського культурного центру. Тепер, здається, Україна і Росія ворогують на всіх можливих рівнях, крім дитячого. Слава Богу, що хоч діти нині не залучені до політичного, соціального чи військового протистояння. З іншого боку, діти теж розуміють, що відбувається в країні, й легко, одним прізвищем, можуть вам відповісти на запитання: «Хто головний ворог України? Хто веде проти України війну?»

Замість колишніх економічних, культурних та інших зв’язків між Україною й Росією виникли нові й дуже специфічні. Українці уважно стежать за судом над викраденою з Донбасу військовополоненою Надією Савченко. Вони також стежать, із якої в’язниці до якої вчергове переводять українського кінорежисера й письменника Олега Сєнцова, який нещодавно отримав Державну премію імені Тараса Шевченка за фільм, який він устиг зняти перед Майданом. Уже будучи вивезеним із Криму до Росії та сидячи у в’язниці, він опублікував дві книги прози на батьківщині — в Україні. Українців більше не цікавить російська культура або російська історія. І боюся, що ця відсутність інтересу до країни-сусіда — надовго.

Я думав, що ці кілька днів у Брюсселі відійдуть у минуле й поступово зітруться в пам’яті, за­сунуться за свіжіші та більш вітчизняні новини. Такі, на­приклад, як народження парламентом нового прем’єр-міністра. Але ні, не забуваються. І навіть навпаки — провокують нові думки та роздуми, зовсім не пов’язані ні з вибухами в аеропорту Брюсселя, ні з терактом у брюссельському метро. Але давайте про все по порядку. У понеділок увечері в центрі європейської літератури «Пасса Порта» я виступив на тему «Роль письменника в часи воєнного конфлікту й надзвичайних обставин». Людей прийшло багато, зокрема, й представники української діаспори та й просто наші співгромадяни, які працюють у столиці Європейського Союзу. Мова в моєму виступі, звичайно, йшла про Україну, про досить далеку від Брюсселя Україну та про ситуацію в Донбасі та Криму. І ось на ранок наступного дня все, сказане мною, набуло нової актуальності. Не можна порівнювати події в Донецькому аеропорту з вибухами в Брюссельському аеропорту, але паралель все одно напрошувалася. Напрошувалась і підказувала — небезпека тероризму завжди поруч, незалежно від членства або не членства країни в Європейському Союзі, незалежно від того, чи користується країна спільною євровалютою, чи не користується. Аеропорт у бельгійській столиці закрився, і виникло відчуття, що закрилася вся країна, закривши в