Еріх Марія Ремарк - Три товариші

на диво красиве і грайливе собача. Ноги рівні, тулуб квадратний, голова чотирикутна, розумне й сміливе. Густав пустив обох на підлогу.

— Смішне байстря, — сказав він, показуючи на рудого. — Звідки ти його взяв?

Антон твердив, ніби купив у однієї дами, яка поїхала в Південну Америку. Густав, не повіривши, зареготався. Ображений Антон показав його родовід, що доходив аж до Ноєвого ковчега. Густав зневажливо махнув рукою і зацікавився білим з чорними плямами. Антон зажадав за рудого сто марок. Густав запропонував п'ять, йому не подобався прадід того собачати. Він гудив його хвіст. Та й вуха у нього неправильні. От рябий — той був «на ять».

Я стояв у кутку й слухав. Раптом мене хтось схопив за капелюх. Я здивовано оглянувся. В кутку на жердині, згорбившись, сиділа мавпочка з сумним обличчям. Хутро її було сіро-жовте, очі — чорні, круглі, а губи зажурені, як у старої жінки. На животі в неї був шкіряний пояс, а на ньому — ланцюжок. Ручки маленькі, чорні і такі схожі на людські, що аж моторошно.

Я стояв на місці, не виявляючи ніякої тривоги. Мавпочка поволі посувалася по жердині до мене, розглядаючи мене не те щоб недовірливо, а якимось незвичайним стриманим поглядом. Нарешті вона обережно простягла свою руку. Я подав їй палець. Мавпа спершу відсахнулась, потім взяла його. Коли вона обхопила мій палець, я відчув її холодну дитячу ручку, і в мене мороз пройшов по шкірі. Здавалося, з того скорченого в три погибелі тільця хоче вийти закована там нещасна, безсловесна людина. Не можна було довго витримати смертельної туги тих очей.

Нарешті Густав вибрався з нетрів собачого родоводу.

— Значить, домовились, Антоне, ти одержиш за нього справжнього добермана — потомка Герти. Такої блискучої операції ти ще не зробив за все своє життя! — Потім звернувся до мене: — Хочеш його зараз забрати з собою?

— А скільки він коштує?

— Ніскільки. Я виміняв його за того добермана, що раніше подарував тобі. О, на Густава можна покластися! Густав не підведе.

Ми умовилися, що я візьму те собача пізніше, коли скінчиться моя зміна роботи на таксі.

— Ти розумієш, яку цінність придбав? — запитав мене Густав уже на вулиці. — Рідкісний екземпляр! Ірландський тер'єру Неперевершений! Без єдиної вади. Те ще з таким родоводом, що-боже мій — тобі не можна й дивитись на нього, інакше ти, перш ніж звернутися до песика, будеш вклонятися йому.

— Густаве, — сказав я, — ти зробив мені добру послугу. Ходімо, вип'ємо з тобою найстарішого коньяку, який тільки знайдеться.

— Сьогодні ні! — пояснив Густав. — Сьогодні мені потрібна вірна рука. Увечері йду до свого товариства грати в кеглі. Пообіцяй мені, що коли-небудь підеш зі мною! Там дуже високопристойний народ, навіть є один оберсекретар поштової служби.

— Прийду, — пообіцяв я. — Навіть якщо не буде оберсекретаря.

Десь біля шести годин вечора я поїхав до майстерні.

Кестер уже чекав мене.

— Жафе дзвонив сьогодні пополудні. Сказав, щоб ти подзвонив йому.

На мить мені перехопило дух.

— Він сказав що-небудь, Отто?

— Ні, нічого особливого. Лише сказав, що до п'яти буде в своїй приймальні. А потім у лікарні «Доротея». Значить, тепер тобі доведеться дзвонити туди.

— Добре.

Я пішов до конторки. Було тепло, навіть душно, але мене морозило, телефонна трубка тремтіла в моїй руці.

— Що за чортівня! — вилаявся я і міцно сперся ліктем на стіл.

Пройшло немало часу, поки я додзвонився до Жафе.

— Ви вільні зараз? — запитав він.

— Так.

— Тоді приїжджайте до мене сюди. Я ще з годину буду тут.

Я хотів спитати його, чи не сталося чого з Пат. Але в мене невистачило духу на це.

— Добре, — відповів я. — Через десять хвилин буду у вас.

Поклавши трубку, я зразу ж набрав номер пансіону. До апарата підійшла служниця. Я попросив покликати Пат.

— Не знаю, чи вона вдома, — бурчала Фріда. — Зараз подивлюсь.

Я чекав. Голова, в мене палала й шуміла. Чекання здавалося вічним. Нарешті почулося шарудіння і голос Пат:

— Роббі?

Я на мить заплющив очі.

— Як ти себе почуваєш, Пат?

— Добре. Ввесь час сиділа на балконі й читала. Дуже цікава книжка.

— Ага, цікава книжка? Це добре. Я лише хотів тобі сказати, що сьогодні прийду додому трохи пізніше. Ти вже дочитала свою книгу?

— Ні, ще тільки до середини дійшла. Годин на дві ще вистачить.

— Ну, я прийду значно раніше. А тепер іди читай далі.

Якусь мить я сидів нерухомо. Потім устав.

— Отто, — сказав я. — Можна мені взяти «Карла»?

— Звичайно. Якщо хочеш, я поїду з тобою. Тут однак мені робити нічого.

— Ні, не треба. Все в порядку. Я тільки-но дзвонив додому.

«Ех, яке небо, — подумав я, коли «Карл» вискочив на вулицю, — яке чудове надвечірнє небо височіє над дахами! Яке повнокровне й солодке життя навколо!»

Мені довелося кілька хвилин почекати Жафе. Сестра провела мене до невеличкої кімнати, в якій на столі лежали старі журнали. На підвіконні стояло кілька горщиків з виткими квітами. Звичайна картина: ті самі журнали в пожовклих обкладинках і ті самі сумні виткі квіти; їх можна знайти лише в приймальнях лікарів та в лікарнях.

Увійшов Жафе. Він був у сніжнобілому халаті, на якому ще видно пруга від утюга. Але коли він підсів до мене, я побачив у нього на внутрішній стороні правого рукава малюсіньку світлочервону пляму від крові. В своєму житті я бачив багато крові, але ця крихітна пляма раптом справила на мене більш гнітюче враження, ніж безліч закривавлених пов'язок. Мій упевнений настрій як рукою зняло.

— Я обіцяв вам сказати, в якому стані тепер фройляйн Гольман, — почав Жафе.

Я кивнув і перевів погляд на кришку стола. Вона була покрита узорчатим плюшем. Я впився очима у заткані один в один шестикутники; мене раптом охопила якась божевільна упевненість, що все буде гаразд, якщо я лише витримаю і не моргну, поки Жафе почне говорити далі.

— Два роки тому вона шість місяців перебувала в санаторії. Вам відомо про це?

— Ні, — сказав я, не відриваючи погляду від стола.

— Після того їй стало краще. Тепер я її уважно перевірив. На зиму вона обов'язково повинна ще раз поїхати туди. їй не можна лишатися тут, у місті.

Я все ще дивився на шестикутники. Вони розпливалися в моїх очах і вже ніби почали стрибати.

— Коли вона повинна їхати? — запитав я.

— Восени. Щонайпізніше в кінці жовтня.

— Значить, це не була