Володимир Григорович Рутковський - Джури-характерники

Вона несеться з такою швидкістю, що від неї годі врятуватися не те що людям, а й птахам. Проте довкола все було тихо і спокійно. Бадьоро підпадьомкали перепілки, діловито перебігали дорогу дрохви, неспішно пересувалися віддалік табуни диких коней.

— Нічого не чую, — зізнався Грицик. Проте Санько, приклавши мокру ганчірку до Пилипового чола, зауважив:

— Здається, плавні палають.

Швайка з зусиллям повернув до нього голову й перепитав:

— Справді?

Санько відкинувся назад і міцно, аж пішли перед очима червоні кола, замружив повіки.

Перед його внутрішнім зором промайнуло замазюкане сажею та кров’ю Вирвизубове обличчя. Стефан щось вигукував і показував кудись рукою. Потім з диму вигулькнув Кривопичко. Захлинаючись від кашлю, він випускав перед себе стрілу за стрілою…

Санько струснув головою і розплющив очі.

— Схоже, там іде бій, — сказав він.

— Тоді женіть на допомогу! — вигукнув Швайка. — Він спробував підвестися, але не зміг. — Женіть щодуху, хлоп’ята!…

Плавні димували. Попелясті клубки диму перебиралися з острова на острів, чорними смерчами злітали догори і відхилялися то далеко у степ, то скупчувалися низько над водами. Раз по раз язики диму лизали ханську вежу, і Менглі-Гірей кашляв. Він лютував. Кляті козаки не захотіли встрявати у відкриту січу, вони підпалили плавні і, мов останні боягузи, заховалися за ними. Тож тепер турецькі лучники змушені були бити по островах лише тоді, коли вітер розганяв над ними хмари диму. Зате невірні, користуючись таким прикриттям, наближалися до галери майже впритул і стріляли на вибір. І не лише стріляли. Кілька хвилин тому гостроносий байдак на повній швидкості вилетів з диму. Лучники дружно сипонули в нього роєм смертоносних стріл, проте в байдаку нікого не виявилось — либонь, козаки вистрибнули з нього за мить до зіткнення і зараз, невидимі за димом, дістаються до островів уплав. А байдак з розгону увігнався в обшивку галери з такою силою, що та не витримала і затріщала. Хитнувся корабель, почулися нажахані голоси, які перекрили поспішливі накази капудана-паші.

— Що там? — запитав Менглі-Гірей юртджі, котрий ні на крок не відходив від свого повелителя. Враз над головою просвистіла стріла, і Менглі-Гірей мимоволі пригнувся.

— Не висовуйся, сонцесяйний! — стривожено вигукнув юртджі. — Я зараз…

Він подріботів сходами вниз і за мить повернувся.

— Розійшлася обшивка і почала просочуватися вода, — повідомив він. — Проте капудан-паша запевняє, що це не страшно. Все ж, остерігаючись нападу ще одного, а може, й не одного, козацького байдака, капудан-паша звелів вибиратися на чисту воду, подалі від островів. Тут диму було менше, і Менглі-Гірей зауважив, що над лівим берегом стовпилися тисячі вершників. Вони чекали, доки їхні товариші — ті, хто пересів на човни та очеретяні плотики — відтиснуть козацькі байдаки. А вже тоді всією силою наваляться вони на невірних, що зачаїлися на своїх островах, як вовки в гущаві. Але байдаки не відступали. Хоч козаки, що сиділи в них, значно поступалися кількістю, проте були захищені від стріл високими облавками, у той час, як татари на своїх шкіряних човниках та очеретяних плотах були чудовою мішенню.

Раптом юртджі радісно скрикнув, а обличчя Менглі-Гірея розпливлося в посмішці: зо дві сотні найнетерплячіших вершників кинулися у воду і, обминаючи човни та байдаки, подалися до найближчого з островів, аби якомога швидше зійтися з козаками врукопаш. Кілька байдаків увірвалося межи них і козаки заходилися поціляти у майже безборонних плавців.

— Передай капудану-паші… — хотів було наказати юртджі Менглі-Гірей, проте вчасно спохопився. Хоч Дніпро розлився чи не на два поприща, проте де-не-де з води визирали кущики очеретів. Тож розвертати важку галеру до низького берега було рівнозначно самогубству. Вона могла налетіти на мілину і стати легкою здобиччю клятих гяурів.

Тепер уся надія була на татарів, що висадилися на правому березі. Проте з висоти своєї вежі Менглі-Гірей бачив, що й тим непереливки. Невірні, прикриваючись недалеким лісом та ярами, раз по раз налітали на них із засідки і жалили, мов розлючені оси. Їх відтискали до лісу, проте вони вискакували знову і знову, не даючи чаушам змоги кинутися з правого берега уплав, щоб ударити на острівних козаків зі свого боку. А потім від островів налітав черговий порив вітру і густі дими знову покривали все непрозорою, смердючою пеленою.

— Поклич капудана-пашу, — звелів Менглі-Гірей одному з своїх охоронців.

І коли той з’явився, запитав:

— Що збираєшся робити?

Капудан-паша з відповіддю не забарився. Схоже, у нього вже склався план дій.

— Вітер дме зверху уподовж Дніпра, — схилившись, відказав він. — Тож найкраще на веслах піднятися вгору, розвернутися і вдарити гяурам у спину.

Здогадатися, чому капудан-паша дійшов цієї думки, було неважко: там, за островами, диму немає і уруси всі, до одного, будуть на видноті. А що галерні лучники не промахнуться — у цьому не було і найменшого сумніву.

— Дій, — кивнув головою Менглі-Гірей.

Турецька галера повільно, відстрілюючись на всі боки, рушила вгору.

Телесик поглянув на сонце. Червоне і неймовірно велике, воно, ховаючись між димовими хмарами, скочувалося за Дніпро і за далекий ліс, що ледь мрів на обрії. Тоді знову перевів погляд туди, де билися дорослі козаки.

— Ну, що там видно? — нетерпляче поцікавився Чорторий. Він був поранений у груди. Проте, здавалося, болю не відчував. Чорторий спирався на руку і все намагався розгледіти, що ж діється там, звідкіля його привезли на човні одразу по обіді. Телесикові друзі та важкопоранені — а таких було кілька десятків — уже знали, що Чорторий з трьома товаришами націлили свого байдака на галеру і розігнали його так, що той з тріском врізався в її обшивку. Ніхто з козаків не загинув, бо всі вистрибнули з байдака заздалегідь. Одного лише Чортория наздогнала сліпа стріла.

— Ну, що там? — нетерпеливився Чорторий.

Раптом з очеретів вигулькнув невеликий човен. Весляр щосили налягав на весла і безперестану кричав:

— Тікайте, хто живий, з острова! Тікайте! Наближається галера!

Телесик озирнувся і в розпачі закусив губу. Добре кричати тому весляреві. А от що робити цим пораненим, які не можуть і рукою поворухнути? Що робити Телесикові та його хлопцям, адже такий стрімкий і широкий у цих місцях Дніпро їм уплав не подолати? Хіба що на човні. Але всі човни там — у диму…

Схоже, про те ж саме думав і Чорторий.

Нараз він порухом пальця підкликав Телесика до себе і сказав:

—