Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

Вона уявила, як відтепер щоразу ловитиме його погляд.

Що читатиме в ньому… Ліпше про це взагалі не думати. Але вона вже точно ніде й ніколи не зможе змусити себе розважати Штерна, вислуховувати його накази, слухати, навіть коли той просто собі говорить.

Значить, місця на Безаківській їй уже нема.

Тим не менше, Фаїна невпинно рухалася саме туди.

Холодно й вогко.

Зупинилася. Пошкодувала, що немає цигарок.

— Отже, Перець не витримав, — мовила сама до себе, не звертаючи уваги на перехожих, котрі, втім, так само не зважали на звичайну міщанку. — Хотіла б я подивитися, чи витримав би ти, Штерне, — коротка пауза, ще одна жменька мокрого снігу в обличчя. — Кажеш, куштував тюремних нар. Може, не тих і не там. Ти в нас незламний, Штерне. Ну-ну. Хто б це мені сказав чи показав.

У неї зникли останні сумніви. Точніше, їх навіть не виникало. Рішення прийшло саме по собі, а вагалася Фаїна лише в тому, втілювати задумане просто зараз чи все ж таки дочекатися Полтави. Однак хлопець не повинен блукати довго, адже певної мети, на відміну від Гірша з Малютою, не мав. Проте чекати його — означало все ж таки повертатися в квартиру. Цей крок для Фаїни був неприйнятним.

Вона взагалі не бажала більше бачити у своєму житті Штерна.

Ніколи.

Пройшовши ще трохи вперед, молода жінка побачила нарешті того, кого наполегливо шукала й при цьому дивувалася собі. От уже ж справді світ мусив змінитися за такий короткий час, аби вона, Фаїна Кремянська, почала так наполегливо ви­глядати на розі городового. Наблизившись, розгледіла його краще: череватий, вусатий, похмурий. Та хіба будеш тут привітним, коли з самого ранку зарядив бридкий мокрий сніг.

— Доброго дня, пане поліцейський, — мовила вона, тут же зрозумівши, що зовсім не уявляє, як слід звертатися до блюстителів порядку.

Та, видно, для череваня подібні речі не були аж надто прин­циповими й скільки-небудь значущими. Глянувши на жінку з-під козирка форменого кашкета, той торкнувся його рукою, пробасивши:

— Що таке у вас, тітонько?

Нехай буде тітонька.

— Може б, ви перевірили, чи як там належно робити, коли підозрілі особи?

— Де там підозрілі? Чому підозрілі? Ви хто взагалі?

— Роза Львівна Лівшиць, — бовкнула перше, що спало на думку, Фаїна, чомусь виринуло саме ім’я сусідки, яке за інших обставин ніколи б не пригадала. — Живу он у тому будинку.

З цього місця показувати потрібний дім на Безаківській виявилося досить зручно.

— То й живіть собі.

— Вважаю за потрібне повідомити, пане поліцейський: не так давно по сусідству завелися дуже підозрілі особи. Ви ж знаєте, в Києві зараз багато стріляють.

— Зараз ніде не стріляють, — городовий насторожився. — Ви бачили в них якусь зброю?

— Бачила, пане поліцейський. Тому боюся. Давно хотіла дати сигнал. Та вони за мною можуть стежити.

— Слухайте, ви часом не…

— Нормальна я! — Тепер Фаїна обсмикнула городового своїм звичайним голосом, і від такої різкої зміни той навіть мимоволі втягнув черевце. — Перше парадне, вхід з двору. Третій поверх. Квартира прямо перед сходами, широкі дубові двері. Вони без нумера, не помилитесь.

— Ви… як вас… Роза…

— Роза Львівна. Не стійте стовпом, рухайтеся. Я з вами не піду, мене можуть помітити. Усе ж таки сусіди. Як побачу, що ви їх забрали, — прийду на дільницю. Не бійтеся, давно тут живу, все знаю. Чи премії від начальства не хочеться?

Більше городовий не зволікав.

Фаїна не думала, що все буде саме так. Вона взагалі дуже погано уявляла собі подальший розвиток подій. Та далі почалися зовсім незрозумілі дії, котрі, втім, дуже швидко й просто на очах набули осмисленого й досить організованого характеру.

Вусань витягнув свисток.

Засюрчав.

Вчасно відійшовши вбік, Фаїна намагалася вже менше привертати до себе уваги. На заклик досить скоро прибігло ще двоє поліцейських, черевань кивнув на неї, потім щось швидко сказав, показавши рукою на будинок. Після чого один із поліцейських бігцем потрусив за ріг, черевань із товаришем рішуче рушили за вказаною адресою. Фаїна зробила вигляд, що йде за ними, тільки тримається тротуару. Та щойно представники закону зникли в дворі, перебігла на протилежний бік, швидко скинула хустку. Тепер холод чомусь не відчувався. А маскування при цьому дуже просте: городовий шукатиме не молоду жінку в пальті, а тітоньку з хусткою на голові.

Ось так.

Лишилося чекати.

Вона досить чітко могла уявити, що почнеться, коли в квартиру, за дверима якої ховається Штерн, постукає поліція.

Усе сталося навіть раніше, ніж вона чекала.

І трошки не так, як планувала.

Утім, хтось мудрий сказав: хочеш насмішити Бога — розкажи йому про свої плани.

Зі сторони Бібіковського бульвару вже котився вниз екіпаж з озброєними поліцейськими. Трошки позаду, теж на конці, поспішали тепер уже агенти в цивільному. Не встиг перший екіпаж порівнятися з указаним будинком, як дзвінко, на всю вулицю, брязнуло скло у вікні третього поверху.

Вхід на вулицю.

Її кімната.

Там Фаїна стояла вранці, дивлячись, як падає перший сніг.

Поліцейські висипали на бруківку, скупчилися, задерли голови.

Даремно.

Наступної миті з розбитого вікна щось вилетіло, торкнулося краю хідника й рвонуло.

У відповідь пролунали хаотичні, зовсім не злагоджені по­стріли. Палили вгору, били куди попало, тільки не в ціль, якої насправді не було, — бомбіст засів у них над головами, і згори вже летіла друга бомба.

Остання. Це знала лише Фаїна.

Гірш залишив тільки дві.

Що ж, тепер усім довкола точно не до неї.

Нічого нового не відбулося. Поліцейські напевне постукали в двері. Штерн, швидше за все, почав якусь розмову, бо коли стукає поліція, це означає: вони завжди повернуться вже з домовласником, тікати все одно доведеться. Тож краще почати прорив скоріше, поки від нього ніхто нічого все ж таки не чекає.

Кричали перехожі, розбігаючись хто куди. Агенти в цивільному кинулися в двір, назустріч їм уже вибіг один із городових, той самий черевань, тільки вже без кашкета. Ну, зараз Штерну доведеться хіба спробувати втекти, спустившись вниз водостоком. Труба веде в двір з дальньої кімнати.

Щось на протилежному боці вулиці привернуло увагу Фаїни.

Так і є. Гірш із Малютою, заскочена зненацька парочка. Вона, коли чесно, не чекала товаришів саме зараз. Та коли вже тут, значить, на те воля Божа. Хто вона така, аби заважати Господу вирішувати долю дітей Його…

Свою долю ці двоє вирішили самі. Просто на очах у Фаїни.

Якби Гірш не спробував тікати, а просто вирішив би пройти повз, шанс лишитися