Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, доставили цареві у вуха; той і покликав його. От приступився він до царя, цар подивився на його, що він такий малий, та й каже:

— Що ти кажеш! Ти ще молодий!

А він, звісно, хлоп’я:

— Нічого, — каже.

Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк пісельників, а полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже год двадцять, як у тій службі служив. Тоді цар сплеснув тільки руками та:

— Боже мій! — каже.

От залишилось стільки там гін до того змія, зупинив він свої полки й наказує:

— Глядіть, — каже, — як зі змієвого палацу з димара піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.

Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпуска, там духом і побива. От як забачив його змій, зараз дмухнув, аж ні, той і не зворухнеться.

— Ну, — питає, — за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем биться, чи мириться?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим, щоб биться.

Той йому каже:

— Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.

— Ні, — каже, — я вже своє відгуляв.

— А чим ти, — питає, — мене будеш бити?

— А оцим батогом.

А у його батіг так, може, з цілого вола сплетений і камінь той на кінці прив’язаний.

— Ну, — каже змій, — бий мене!

— Ні, бий ти мене попереду.

От у змія меч у три сажені залізний чи сталевий, як вдарить же він того чабанця, так той меч на цурки і розсипався.

— Тримайсь, — каже, — я тепер тебе ударю.

Як шмагоне його тим камінцем — змій так і розпластався, а дим і пішов у димар. Тут його військо таке раде, музики грають, пісельники співають, цар його стріча, бере зараз під руки, веде у палац.

От віддав цар за його дочку, збудував їм палац на віддалі, живуть вони собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що «як-таки свою рідну дочку та віддати за чабана!» Цареві вже і самому жалко. І засила він скрізь грамоти, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг вбити.

Скоро і знайшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до його биться йдуть. Прийшли вони, він і питає:

— З чим, добрі молодці, прийшли, чи будем биться, чи мириться?

— Авжеж, — кажуть, — що биться.

— Стривайте ж, — каже, — я Богу помолюсь. — Помолився та й сів знов за стіл і голову руками підпер.

— Ну, — каже, — тепер бийте!

От один як ударив через ліве плече, так меч і зламався навпіл. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, та як здавив докупи, так маслаки з їх і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не велича, а прямо каже:

— А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде!

Тоді і годі цар його чіпати.

Іван Побиван

Унадився колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

— Ну, — каже змій, — завтра тобою поснідаю.

А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й проситься ночувати.

— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.

— Як? — каже бідний хлопець.

Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.

— Е, — каже хлопець, — подавиться.

От уранці прилітає змій, побачив хлопця та:

— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.

А хлопець:

— Гляди не подавись!

Змій і дивиться:

— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?

— Авжеж.

— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука й посипалась.

— Е, це дурниця, — каже хлопець. — Здави так, щоб з нього юшка потекла.

Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.

— Отак, — каже, — дави.

— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.

А хлопець йому:

— Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його змій:

— А як звуть тебе?

– Іван Побиван, — каже хлопець.

Ну, змій вже й боїться його. «Щоб ще мене, — думає, — не вбив».

Стало на обід, змій і каже:

— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.

Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв’язує волів хвостами докупи.

А змій ждав, ждав і побіг сам.

— Що ти, хлопче, робиш?

— Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.

— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.

Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру:

– Іди, — каже, — води повну шкуру принеси.

Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі невеличку дерев’яну лопату, та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.

— Що ти робиш?

— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

— А щоб тебе, — каже змій, а сам злякався хлопцевої сили. Поніс сам шкуру.

— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси: вирви там сухого дуба, та й буде з нас.

— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердився, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше його їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав, та каже: «Мало».

— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходімо тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.

— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Пропав». От як почали їсти — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже