Стівен Кінг - Історія Лізі

їй не зустрівся. Вона могла б зустріти когось іншого натомість. Наприклад, добре влаштованого в житті комп’ютерного програміста, чоловіка, який би заробляв сімдесят тисяч на рік і подарував би їй трьох дітей. Двох хлопчиків і дівчинку, яка б уже виросла й вийшла заміж, а хлопці ще навчалися б у школі. Але не таке життя вона собі знайшла. Або воно її знайшло.

Замість негайно підійти до бременського ліжка (це було б надто сміливо, надто швидко) Лізі звернулася думками до своєї скромної патетичної мрії про власний офіс, відчинила двері і стала його оглядати. Що вона збиралася тут робити, поки Скот писав би нагорі свої книжки? Вона вже точно не пам’ятала, але знала, що її сюди привело тепер: апарат для автоматичних відповідей по телефону. Вона подивилася на червону цифру 1, яка світилася у віконечку з написом НЕПРОСЛУХАНІ ПОСЛАННЯ, який був під нею, і запитала себе, чи варто їй покликати заступника шерифа Олстона, щоб він прослухав це послання разом із нею. Але вирішила утриматися. Якщо це Дулей, то вона увімкне його послання для нього пізніше.

Звичайно, це Дулей, хто ж іще?

Вона підготувалася прослухати ще кілька погроз, які прозвучать у цьому спокійному, на перше враження, розважливому голосі, і натиснула кнопку play (програти). Через мить молода жінка на ім’я Емма стала розповідати їй, які надзвичайні заощадження вона може зробити, якщо перемкнеться на MCI. Лізі вбила це радісне повідомлення, натиснувши на кнопку erase (стерти), і подумала: «Проблема була надто складною для жіночої інтуїції».

І покинула свій офіс сміючись.

10

Лізі подивилася на закутану форму бременського ліжка без смутку чи ностальгії, хоч вона та Скот, безперечно, кохалися в ньому — чи трахалися, якщо висловитися точніше; вона вже точно не пам’ятала, скільки випадків фізичного кохання було між СКОТОМ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ — либонь, кількасот. Кількасот? Невже це було можливо протягом лише дев’ятьох місяців, а надто, як пригадати, що були дні, а іноді й цілі робочі тижні, коли вона не бачила його від того моменту, коли, ще остаточно не прокинувшись, він, сонний, вирушав із дому о сьомій ранку зі своїм портфелем, що зачіпався об його коліна, до того часу, коли він, ледь волочачи ноги, повертався додому, здебільшого напівп’яний, о десятій вечора або за чверть до одинадцятої. Так, можливо, вона в цьому не сумнівалася, адже всі вікенди вони робили те, що Скот називав «трахарамами». Чому вона має відчувати якусь любов до цього мовчазного, закутаного жахіття, незалежно від того, скільки разів вони вистрибували на ньому? Вона мала більше причин ненавидіти його, бо розуміла у спосіб, який не був інтуїтивним, а радше ґрунтувався на певній логіці підсвідомого характеру (Лізі розумна як сам диявол, поки вона про це не думає, одного разу вона підслухала, як Скот сказав комусь на одній із вечірок, і не знала, почувати себе втішеною чи засоромленою), що їхній шлюб мало не зламався на цьому ліжку. І то байдуже, наскільки болісно-приємним був для неї той секс, байдуже, що Скот доводив її до безлічі оргазмів і товкмачив її луцьку доти, доки їй здавалося, що зараз вона втратить розум від млосного перенапруження нервів; і байдуже, що вона відкрила таке місце, до якого вона могла доторкатися раніше, ніж він доходив, й іноді він лише здригався й тремтів, а іноді кричав, і від цього крику вона вся вкривалася сиротами, навіть тоді, коли він був глибоко в ній і був гарячий, як… гарячий, як духовка засмоктування. Вона вважала, що зробила цілком правильно, обгорнувши цю трикляту річ білими простирадлами, як обгортають саваном людський труп, тому що — в її пам’яті принаймні — усе, що відбувалося між ними там, було хибним і шаленим стисканням пальців на горлі їхнього шлюбу, яке повторювалося знову й знову Кохання? Кохання в його плотському вимірі? Можливо. Можливо, в кількох окремих випадках. Але більшість із випадків, які вона пам’ятала, були одним бридким траханням після іншого. Придушило… і відпустило. Придушило… і відпустило. І після кожного з таких трахань, що душили їх за горло, Скотові та Лізі треба було дедалі більше часу, щоб відновити дихання. Зрештою вони покинули Німеччину. Вони сіли пасажирами на океанський лайнер «Королева Єлизавета Друга», що здійснював рейси між Саутгемптоном і Нью-Йорком, і на другий день їхнього плавання вона повернулася з прогулянки на палубі й на якусь мить зупинилася перед дверима їхньої каюти з ключем у руці, нахиливши голову й дослухаючись. Ізсередини почулося повільне, але розмірене клацання клавішів друкарської машинки, й Лізі усміхнулася.

Вона тоді не дозволила собі повірити в те, що тепер усе буде гаразд, але, стоячи за дверима і слухаючи, як Скот відроджується до свого нормального життя, вона зрозуміла, що все може бути знову о’кей. І так воно й сталося. Коли він повідомив їй, що розпорядився повантажити на пароплав те, що він називав ліжком «Mein Gott», вона не сказала нічого, знаючи, що вони вже ніколи в ньому не спатимуть і ніколи в ньому не кохатимуться. Якби Скот їй таке запропонував — один разочок, моя маленька Лізі, на згадку про давні часи! — вона йому відмовила б. Вона йому сказала б, щоб трахався в ньому сам із собою, якщо йому так хочеться. Якщо коли-небудь у світі й існувала мебля, позначена найзловіснішими прикметами, то це була саме вона.

Вона підійшла до знаменитого ліжка, опустилася навколішки, відгорнула край покривала, яке з нього спадало, й зазирнула під нього. І там, у тому замшілому, закритому просторі, куди знову повернувся, плазуючи по підлозі, сморід давнього курячого посліду (як собака до своєї блювотини, подумала вона), вона побачила те, що недавно шукала.

Там, у темному закапелку, стояла кедрова скринька доброї матінки Дебушер.

VIII

Лізі і Скот

(Під деревом ням-ням)

1

Не встигла вона увійти до осяяної сонцем кухні з кедровою скринькою в руках, як задзвонив телефон. Вона поставила скриньку на стіл, узяла слухавку й відповіла неуважним «алло», більше не боячись голосу Джима Дулея. Якби то був він, вона просто сказала б йому, що викликала поліцію, й поклала слухавку. Зараз вона була надто заклопотана, щоб боятися.

То була Дарла, а не Дулей, вона телефонувала з кімнати для гостей у Ґрінлоні, й Лізі анітрохи не здивувалася, що Дарла стала відчувати комплекс провини, після того як зателефонувала Кантаті в Бостон. Ніби якби Канті була в Мені, а Дарла в Бостоні, то в такому разі щось змінилося