Андре Жід - Фальшивомонетники

Ґериданісоль із виглядом погордливої зверхности втрутився до розмови:

— Ну ж бо, ягнята, якщо не хочете, то так відразу й скажіть. Мені неважко знайти інших хлопців, що не тремтітимуть, як ви. Дай-но мені гроші.

Він обернувся до Жоржа, який тримав у затиснутому кулаці монету.

— Замовкніть, я піду! — вигукнув Жорж у раптовому пориві. — Ходіть зі мною. (Вони зупинилися перед тютюновою крамничкою.)

— Ні, — сказав Леон. — Ми чекатимемо на розі вулиці. Ходімо, Фіфі.

Через мить Жорж уже виходив із крамнички. Він тримав у руці пачку сиґарет-люкс і запропонував друзям по сигареті.

— Ну що? — стривожено запитав Фіфі.

— Що, ну що? — відказав Жорж зі вдавано байдужим виразом обличчя, так ніби те, що він недавно зробив, було вчинком украй природним і не було ніякого глузду про це говорити. Але Філіп наполягав:

— Усе було гаразд?

— Іди к бісу!

— І тобі нічого не сказали?

Жорж здвигнув плечима:

— А що мені мали сказати?

— І тобі повернули решту?

Цього разу Жорж навіть не визнав за потрібне відповідати. Та коли приятель, усе ще залишаючись боязким скептиком, сказав: «Покажи!», Жорж дістав гроші з кишені. Філіп порахував: там були сім франків. Він хотів був запитати: «А ти принаймні певен, що вони справжні?», проте утримався.

Жорж заплатив за сигарети фальшивою монетою. Вони домовилися, що поділять решту. Жорж віддав три франки Ґериданісолю. Що ж до Фіфі, то він не одержить жодного су. Вистачить із нього й сигарети. Це буде йому наукою.

Підбадьорений цим першим успіхом, Фіфі захотів більшого. Він сказав Леонові, що готовий реалізувати другу монету. Проте Фіфі здався Леонові боягузом і, щоб той відчепився від нього, він удав зневагу до його попередніх вагань і прикинувся сердитим на нього. «Ти мав би вирішувати швидше. А тепер обійдемося й без тебе». До того ж Леон визнав необачним удруге ризикувати поблизу від першого місця. Та й уже пізно. Кузен Струвілов чекає його, щоб пообідати з ним.

Ґериданісоль був не настільки дурний, щоб не сплавити монети й самому. Але, виконуючи розпорядження свого дорослого кузена, він намагався знайти надійних спільників. Він доповість про успішне виконання своєї місії.

— Хлопчаки з добрих родин це, ти розумієш, якраз те, що нам треба, бо якщо потім наша афера лусне, то батьки зроблять усе, щоб зам’яти справу. — Так говорив за обідом Струвілов, що взявся тимчасово опікуватися своїм меншим кузеном-пансіонером. — Але якщо ми продаватимемо монети по одній, це забере надто багато часу. Я маю п’ятдесят дві коробки по двадцять монет у кожній, які треба реалізувати. Треба буде продавати їх по двадцять франків за штуку. Але не всякому стрічному, ти ж розумієш. Найліпше було б організувати таке собі комерційне товариство, вступити до якого можна, тільки внісши певну заставу. Треба, щоб хлопці надійно скомпрометували себе, бо цим ми зв’яжемо їхніх батьків. Перш ніж доручити їм реалізацію монет, ти спробуєш донести це до їхнього розуміння; але так, щоб вони не злякалися. Ніколи не треба лякати дітей. Ти кажеш, що батько Моліньє — суддя? Це добре. А батько Адаманті?

— Сенатор.

— Ще ліпше. Ти вже досить виріс, аби зрозуміти, що не існує родини, в якій би не було якоїсь таємниці, і що зацікавлені особи страшенно бояться її розголосу. Треба заохотити хлопців зайнятися пошуком своїх родинних таємниць — це розважить їх і відверне від непотрібних думок. Зазвичай у цих родинах панує така нудота! Крім того, це навчить їх спостерігати, шукати. Наша система буде дуже простою: хто нічого не приносить, той нічого не матиме. Коли батьки зрозуміють, що попалися, декотрі з них будуть готові дорого заплатити за мовчанку. Чорт забирай, ми не збираємося шантажувати їх, ми люди порядні. Ми хочемо тільки, щоб вони поводилися стримано. Їхня мовчанка за нашу мовчанку. Нехай вони мовчать, нехай примушують мовчати інших — тоді й ми мовчатимемо. Випиймо за їхнє здоров’я.

Струвілов наповнив два келихи. Вони цокнулися.

— Це дуже добре, — сказав він, — це навіть важко переоцінити, коли між громадянами виникають стосунки, що спираються на взаємну довіру. Саме в такий спосіб утворюються сталі суспільства. Усі тримаються один за одного! Ми тримаємося за дітей, діти тримаються за батьків, а батьки — за нас. Яка досконала структура! Ти вловлюєш?

Леон уловлював усе чудово. Він ощирився в посмішці.

— Малий Жорж... — почав він.

— Малий Жорж? До чого тут малий Жорж?

— Я кажу про Жоржа Моліньє. Він уже дозрів. Він поцупив листи до свого батька від такої собі панни Олімпії.

— Ти їх бачив?

— Він мені показував. Я підслухав їхню розмову з Адаманті. Мені здалося, вони були раді, що я підслуховую їх. У всякому разі, вони нічого не стали від мене приховувати. Я вжив своїх заходів і став кепкувати з них, у твоєму стилі, щоб здобути їхню довіру. Жорж сказав Фіфі (з наміром похизуватися перед ним): «Мій батько має коханку». На що Фіфі, не бажаючи пасти задніх, відказав: «А мій батько — двох». Розмова була ідіотською й нікого здивувати не могла, проте я підійшов і запитав у Жоржа: «А як ти про це довідався?» — «Я бачив листи», — сказав мені він. Я вдав, ніби сумніваюся і кажу йому: «Бреши, бреши!..» Кінець кінцем я його припер до стіни, і він признався мені, що ці листи тепер у нього. Він дістав їх із великого портфеля й показав мені.

— Ти їх читав?

— Не мав на це часу. Я лише побачив, що всі вони написані одним почерком. Один був адресований «Моєму товстому любчикові».

— А вони підписані?

— «Твоя біла мишка». Я запитав у Жоржа: «А як ти їх роздобув?» Тоді, зареготавши, він витяг із кишені штанів величезну в’язку ключів і каже: «Тут у мене ключі від усіх шухляд».

— А що сказав панич Фіфі?

— Нічого. Я думаю, йому було заздрісно.

— Жорж віддасть тобі ці листи?

— Як буде треба, я зумію на нього натиснути. Я не хотів би забирати їх у нього силоміць. Він віддасть мені їх, коли щось подібне зробить Фіфі. Ці двоє підштовхують один одного.

— Це називається конкуренція. А ще когось ти бачиш у пансіоні?

— Я шукатиму.

— Я хотів тобі ще сказати... Серед пансіонерів має бути такий собі малий Борис. Залиш його в спокої. —