Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

людина, а вже потому німкеня. А ти, певно, у фольксдойчі записався? Гадаєш, тобі воно поможе?

— Виживати якось треба. Знаєте самі — лапанки, вивезення на працю... можна будь-коли загриміти.

О третій я поцілував теті руку і попрощався, пообіцявши приїхати незабаром знову. Я вийшов на вулицю, місто нарешті ожило, але очі людей були перестрашені, перехожі роззиралися, кидали несміливі погляди в напрямку єврейської дільниці, обходячи її боком. Однак не всі, дехто, скрадаючись, тягнув звідти то лахи, то патефона, то килима, а то яке крісло, і хутенько зникав, мов щур, увібравши голову в плечі. У повітрі з’явився якийсь новий запах, я не міг згадати, що він мені нагадував, запах линув звідти, звідки перед тим лунало траскання. Цей запах мене переслідував усю дорогу до Трускавця.

5

Наступного дня я був з візитою у пана Крауха і розповів, що його глибоко слушна думка, висловлена з приводу відсутності золота в хаті пана доктора, весь час мене мучила і не давала спокою, і я став пригадувати, що одного разу бачив пана доктора з лопатою в саду. Це було доволі дивно, бо вони завше наймали когось, хто їм плекав сад, і ніколи нікого з них я не бачив з лопатою чи садовими ножицями. І ось мені спало на думку, що, певно, пан доктор мусив свої скарби закопати. Комісар подивився на мене відверто захопленими очима.

— Я завжди в вас вірив, пане Поппель. Але ми це вже проробили, ми обстежили увесь сад.

— З залізними прутами?

— Ні. Ми просто шукали місце, де недавно було копано.

— Він міг замаскувати.

Комісар замислився, видно, визнаючи мою рацію. А за кілька хвилин ми вже їхали на мою вуличку. Дорогою я вийшов з авта, щоб не засвітитися перед сусідами, а коли підходив до хати, побачив, як поліція штрикає металевими прутами землю. Незабаром вони намацали щось тверде, відкопали — і на тобі: валіза! Але пан комісар не став її при свідках відчиняти, а заніс до моєї кнайпи, точніше до мого маленького покою. Те, що він виявив у валізі, неабияк його потішило. Я вдавав своє захоплення і тішився, що зробив таку послугу для Райху, скромно натякаючи, що здалося б мені за це теж якусь дурничку отримати на пам’ять про таку подію. Пан Краух зиркнув на мене з підозрою і сказав:

— Що ви собі надумали? Це добро належить Райхові. Нізащо в житті я не зміг би смикнути звідси бодай якогось зачуханого срібного перстеника.

Але потім, оглянувши увесь той скарб, вийняв невеличке хутерко чи то куниці, чи то тхора, погладив його любовно так, гейби то було щось живе, і простягнув мені:

— Ось, це ваша законна здобич. Будете шити собі плаща, дуже згодиться на комір.

Я подякував з усією щирістю і з таким захватом, ніби мені подарували половину валізи, аж пан Краух зблиснув здивованими очима, а я подумав собі, чи не переграю часом, і швидко збавив оберти. Відтак ми випили по чарці, закусили флячками, і пан комісар з валізою подався до авта. А я полегшено передихнув.

6

Це сталося. Нарешті це сталося — я здобуду пані Ружанську. Завтра. Завтра. Він приїде, і його схоплять. Але ж я на цьому не спинився, ні. Я попрохав Крауха ще про одну послугу. Зовсім дрібничкову. Я розповів, кудою завше їде Ружанський з двірця і о котрій годині. То щоб не робити зайвого рейваху на нашій тихій богоспасенній вуличці, чи не можна було б його арештувати дорогою? А то ж не обійдеться без істерики з боку його дружини. Краух покивав мені вказівним пальцем, признаючи мою практичність. Вочевидь, ми знайшли одне одного.

Увесь день минув мені в якійсь гарячці. Я час від часу зиркав через паркан, що там робить пані Ружанська, а вона якраз вивішувала на шнурах випрану білизну. І були там також калісони її чоловіка. Файні калісони, здається, шовкові, я б від таких не відмовився. І я став уявляти, як вона пере мої калісони й отако теж вивішує на шнурах.

Увечері я не втримався і видудлив пів пляшки горілки без закуски. Мене всього теліпало. Заснув я, уявляючи собі гарячі обійми пані Ружанської. Але чого пані? Звати її Меланія? От і називатиму її Меласею. Ме-ла-ся! Ме-ля! Яке смачне, яке солодке слово, як воно дається смакувати, залишаючись на язику і піднебінні.

Наступного дня я не знаходив собі місця. Переймався: ану ж там передумають і таки припруться на нашу вулицю? Я не переживу цих криків. Уявив собі, як Мелася верещить, хапає поліцаїв за руки, вони її відштовхують, вона падає і ловить свого чоловіка за ноги. І верещить, верещить, геть уся розпатлана. Ні, це не для моїх нервів.

Він приїжджав завше щоранку за квадранс одинадцята. І на ту пору Мелася вже стояла у своєму шляфроку на брамі й дивилася в тамтой кінець вулиці, а коли з’являвся його ровер з-за вінкля, вона підносила долоню до очей дашком, робила кілька кроків назустріч й усміхалася, а вітер куйовдив її волосся, розсипаючи по плечах. І я не міг відвести від неї очей. Цього разу все відбувалося так само. Я визирнув з вікна і побачив її коло брами. Вона помахала мені рукою. Була радісна і сонячна. І день був сонячний.

— Пане Помазан, — гукнув я через дорогу, — щось мені здається, що в такий день конче перехилити гальбу доброго пива, га?

— О, я ніколи не проти, — затер руки пан Помазан і поквапився до мене.

У такі гарні теплі дні я виставляю два-три столики на вулицю. Пан Краух дозволив мені забрати барвисту маркізу з кнайпи на Джерельній, де було ґетто. Там їм було не до посиденьок по кнайпах. Отож я швиденько накрив на столику сякої-такої закуски, ми собі сіли з сусідом і пригостилися спочатку настоянкою на хроні, — Левко в настоянках був майстер, — а відтак уже розслаблялися пивом. Нам любенько все було видно, що робилося на вулиці. А робилося не дуже багато. Мелася й далі стояла біля брами й визирала коханого, а він все не їхав і не їхав. Тоді я запросив її до нашого столу, вона відмовлялася, та врешті погодилася, і я налив їй вишневої наливки, солодкої, як її пупчик. Я намагався пожвавити бесіду, пан Помазан її підтримував, але Мелася була неуважна і не відводила очей з вінкля. Так ото проминуло