Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

відсунув установлені на коліщатка двері та зазирнув до ванної: сіро-молочного кольору мармур, скляна душова кабіна, велетенське дзеркало над умивальником. Симпатично.

Тео валився з ніг, тож я не став заганяти його в душ — простежив лише, щоб хлопчак почистив зуби, — після чого малий сам заліз під ковдру.

У номері було трохи задушливо. Я підійшов до задрапованого важкими гардинами вікна та розчахнув його навстіж. Знадвору війнуло прохолодою й терпкими запахами висушеного літнім сонцем великого міста. Я вихилився та визирнув із вікна. Кімната розташовувалася зі східного боку будівлі, а сам дванадцятиповерховий Wyndham Baltimore височів у центрі історичного району Маунт-Вернон. Завдяки тому що інших висотних будинків довкола не було, Балтимор постав переді мною як на долоні. У темряві просто навпроти вікна — посеред Маунт-Вернон-плейс — проступала колона з білого мармуру зі статуєю Вашингтона на вершечку, один із перших в Америці пам’ятників батькові-засновнику. (Певна річ, тоді я ще цього не знав; на ту мить уявлення не мав ані про унікальність монумента, ані навіть про те, чия статуя вивищується на колоні.) Мармуровий Джордж знаходився практично на рівні зі мною — колона була такої самої висоти, що й готель. На півдні сяяв вогнями даунтаун. Серед збитих докупи висотних будівель я впізнав сорокаповерховий хмарочос Transamerica Tower, який показувала Ліза Торнтон. Центр був настільки щільно забудованим, що за висотками не було видно Чесапікської затоки.

Я повернув голову та подивився перед собою. На сході, метрів за триста від готелю, біліли бетонні естакади. Дістав із кишені телефон, під’єднався до готельного wi-fi і зайшов на Google Maps. Програма підказала, що то шосе І-83[46], яке тягнулося від даунтауна на північ міста й далі, аж до сусідньої Пенсильванії.

Перемкнувшись на Google, я відшукав сторінку з інформацією про Балтимор і став не так читати, як проглядати навскоси, вихоплюючи з тексту лише найважливіше: «Великий порт… найбільше місто в штаті Меріленд… населення — 623 тисячі осіб… завдяки великій кількості передмість Балтимор називають містом околиць… відомі жителі: Едгар Аллан По, Біллі Холідей[47]… місто- побратим — Одеса… расовий склад: афроамериканці — 62,5 %, білі — 28,2 %, латиноамериканці — 4,6 %… впродовж останніх років є лідером у США за кількістю вбивств на душу населення… з 2000 року відбулося скорочення населення на 4,5 %».

Відірвавшись від смартфона, окинув поглядом блискуче від вогнів місто. Я був утомленим, усе ще непокоївся за Тео, та не почувався пригніченим. Дихалося напрочуд вільно. Груди розпирало від непояснимої впевненості в тому, що все буде добре. Якимось дивним чином переліт підживив мене, витіснив зайве та примусив забути про проблеми, що в тепер уже такій далекій Україні здавались абсолютно нерозв’язними.

Коли я зачинив вікно й озирнувся, Тео, влігшись на живіт і розкинувшись зірочкою, вже спав.

65

Рівно о десятій ранку 1 липня 2015-го чорний Chevrolet Suburban із Лізою Торнтон і Ґаретом Джонсоном з’явився перед парадним входом до готелю Wyndham Baltimore. Ми з Тео вже чекали у вестибюлі. Ґарет допоміг із речами. Ми завантажились у позашляховик і рушили — спочатку по Вест-Медисон-стрит на захід, а потім по МакКаллох-стрит на північний-захід у напрямку виїзду з міста.

Що далі від’їжджали від центру Балтимора, то біднішими ставали квартали. Траплялися переважно дво- та триповерхові будинки, і всі як один із темно-червоної цегли. У якомусь місці ми промчали повз довжелезну будівлю якогось складу з велетенським реалістичним графіті на стіні — зображенням молодого афроамериканця в червоній футболці із сердито зведеними на переніссі бровами й укритими зморшками лобом. Через півкілометра після складу Ґарет звернув ліворуч.

— Чому не по Рейстерстаун-роуд? — поцікавилася Ліза.

— По міжштатному буде швидше, побачиш, — відказав Джонсон.

Невдовзі ми вискочили на міжштатне І-795[48] — шосе виглядало помітно кращим, ніж дорога у передмістях, — і Ґарет збільшив швидкість до сімдесяти миль за годину.

— Я вчора прочитав, що Балтимор не надто спокійне в плані криміналу місце, — зазначив я.

Ліза Торнтон із переднього сидіння відповіла:

— Загалом від початку 2000-х ситуація ще була терпимою. Більш-менш. До квітня цього року.

— А що сталося у квітні цього року?

— Загинув Фредді Ґрей. Двадцятип’ятирічний афроамериканець, виходець із Ґілмор Хоумз, не дуже благополучного району, який ми щойно проминули.

— Бачили графіті на стіні складу ліворуч від дороги? — піймавши мій погляд у дзеркальці заднього огляду, запитав Ґарет Джонсон.

— Так.

— Це він.

— У квітні місцеві копи заарештували Ґрея, — продовжила Ліза, — по суті, ні за що, й, арештовуючи, трохи перестаралися. Хлопець провалився в кому та через тиждень помер, не прийшовши до тями. Копи, зрозуміло, були білими. Місто почало лихоманити. 27 квітня відбувся похорон, який переріс у демонстрацію, а та — у погроми поліційних відділків. За ніч ситуація вийшла з-під контролю, тож на ранок 28 квітня в Балтимор увели підрозділи Національної гвардії. Заворушення вдалося придушити, та відтоді криміногенна ситуація різко погіршилася, — Ліза Джин зітхнула. — До кінця року ще далеко, а в місті вже скоєно 327 убивств, що близько до рекорду 1993-го — 353 людини. Хоча Західний Балтимор і до загибелі Ґрея не можна було назвати променадом. Нещодавно місцева влада прийняла акт… — жінка глянула на Ґарета. — Коли це сталося? Рік тому?

— Так. У серпні 2014-го.

— У серпні 2014-го набув чинності муніципальний закон про комендантську годину для молоді. Він забороняє тинейджерам віком до чотирнадцяти років перебувати на вулиці без супроводу батьків після дев’ятої вечора. Мер вважає, що це дасть змогу втримати дітей подалі від небезпечних місць і знизити рівень злочинності.

Я подивився на неї:

— І ви привезли мене сюди, щоб подбати про безпеку мого сина?

Кутики її губів ледь піднялися:

— Якщо ви не помітили, ми щойно виїхали з міста.

— Але ж…

— Ви житимете не в Балтиморі.

— А де?

— У будинку на березі водосховища Ліберті. Це на північному заході від Балтимора, зовсім поряд із мальовничим парком Patapsco Valley. Формально водосховище є частиною міста, бо належить балтиморському Департаментові громадських робіт, проте сама водойма знаходиться далеко за межами міста.

— Чому Балтимор, а не Вашингтон?

— Тому що незважаючи на все розказане мною про кримінальну ситуацію, майже чверть робочих місць у Балтиморі пов’язані з наукою та новітніми технологіями. Тут багато хороших шкіл і коледжів, а тому не виникає проблем із кваліфікованими працівниками.

Ліза Джин замовкла. Мене її відповідь не вдовольнила:

— І?

— І я думаю, що окремі з цих кваліфікованих працівників допоможуть з’ясувати, яким чином ваш син дізнався про доставку наркотиків із Колумбії та теракт у метро.

За нашими спинами сонце дряпалося до