Стівен Кінг - Чорний дім

бере навушники і прослуховує останній дзвінок на «911» у Френч Лендінґу зі зстаючим жахом. О милостивий Боже, — думає він. Перший імпульс — найперший — подзвонити Джеку Сойєру і попросити допомоги. Волати, немов маленька дитина, якій причавило пальці дверима. А тоді він наказує собі заспокоїтися, це його робота, подобається вона йому чи ні, і краще заспокоїтись і спробувати самому все зробити. Крім того, Джек поїхав до Ардена з Фредом Маршаллом провідати Фредову божевільну дружину. Принаймні він так планував.

Копи поки що зібрались навколо столу: Лунд, Чеда, Стівенс. Дейл на них дивився і не бачив нічого, крім заокруглених очей і блідих збентежених облич. А ті, що патрулюють по місту? Ті, хто зараз не на службі? Нічим не кращі. Нічим не кращі, окрім хіба що Боббі Дюлака. Він одночасно відчуває відчай і жах. О, це неначе нічний кошмар. Неначе вантажівка, у якої відмовили гальма, летить згори на переповнений шкільний ігровий майданчик.

Він зриває навушники, дряпнувши собі вухо, але навіть не помічає цього.

— Звідки телефонували? — запитує він Грабовського. Шокований Навіжений Угорець щойно повісив слухавку і сів. Дейл хапає його за плечі й трясе: — Звідки телефонували?

— З «7-11», — відповідає Навіжений Угорець, і Дейл чує рохкання Денні Чеди. Іншими словами, недалеко від того місця, де зник хлопчик Маршаллів. — Я щойно говорив із містером Раяном Пателем, продавцем. Він каже, що цей номер належить таксофону надворі перед магазином.

— Він бачив, хто дзвонив?

— Ні. Його не було, він приймав доставку пива.

— Ти переконаний, що це не був сам Патель.

— Так, у нього був індійський акцент. Сильний. Тип, що телефонував на «911»… Дейле, ви ж чули його. Він звучав, як будь-хто.

— Що відбувається? — запитує Пем Стівенс. Вона запитує про те, про що кожен із них хотів би запитати. — Що сталося?

Вирішивши, що так буде найшвидше, Дейл ще раз вмикає гучномовець із записом розмови.

Запала тривожна тиша, Дейл вимовляє:

— Я поїду до «Смачно в Еда». Томе, ти поїдеш зі мною.

— Так, сер! — каже Том Лунд.

Хвилювання хворобливо позначилось на його обличчі.

— Мені треба ще чотири патрульні авто, щоб супроводжували мене.

Його мозок неначе наполовину закляк, і організовував він усе це машинально. У мене добре виходить організовувати порядок дій, — думає він, — але виникають деякі труднощі, щоб упіймати бісового психа-вбивцю.

— Усі по двох. Денні, ти і Пем, у першому авто. Поїдете через п’ять хвилин після того, як поїдемо ми з Томом. Через п’ять хвилин, і жодних блималок чи сирен. Ми маємо тримати все в таємниці настільки довго, наскільки можливо.

Денні Чеда і Пем Стівенс поглядають одне на одного, кивають, а тоді зосереджують увагу на Дейлі. Дейл дивиться на Арнольда Навіженого Угорця Грабовського. Він визначає ще три пари, закінчуючи Дітом Джесперсоном і Боббі Дюлаком. Боббі — єдиний, з ким він хоче поїхати; всі інші — так, звичайна підстраховка. Дай Бог не знадобиться — для стримування натовпу. Всі вони мають виїхати з інтервалом у п’ять хвилин.

— Дозвольте, я теж поїду, — заявляє Арні Грабовський. — Що скажете, босе?

Дейл розтуляє рот, щоб сказати, що хоче, аби Арні залишився тут, на місці, але бачить сповнений надії блиск у його карих очах. Навіть будучи під глибоким впливом стресу, він не може цього проігнорувати. Арні-полісмен надто часто залишається стояти на тротуарі під час параду.

Ще один парад, — думає Дейл.

— Знаєш що, Арні, — каже він. — Після того як обдзвониш усіх, можеш подзвонити Деббі. Якщо ти зможеш викликати її сюди, то приїдеш до «Еда».

Арнольд схвально киває, Дейл ледь не посміхається. Навіжений Угорець викличе Деббі до дев’ятої тридцять, навіть якщо йому доведеться тягти її сюди за волосся.

— З ким я поїду, Дейле?

— Приїжджай сам, — каже Дейл. — Чому б тобі не приїхати на службовому авто? Але, Арні, якщо ти залишиш цей стіл, не дочекавшись, щоб хтось тебе змінив, ти шукатимеш нову роботу вже завтра.

— О, не хвилюйтеся, — промовляє Грабовський.

Угорець він чи ні, але говорить він зі шведським акцентом. Воно й не дивно, оскільки Централію, у якій він виріс, раніше називали Шведським Містом.

— Давай, Томе, — каже Дейл. — Візьмемо із собою комплект для збору доказів…

— А… босе?

— Що, Арні? — Звичайно ж, маючи на увазі: «Що ще?»

— А треба телефонувати поліціянтам Брауну і Блеку?

Денні Чеда і Пем Стівенс хихотять. Том посміхається. Але Дейлу не до сміху. Його серце вже і так опустилось, а тепер воно неначе ліфтом знижується ще нижче. Підвал, леді і джентльмени, — хибні надії ліворуч, втрачені мотиви — праворуч. Остання зупинка, всі на вихід.

Перрі Браун і Джефф Блек. Він забув про них, як смішно. Браун і Блек, котрі тепер точно заберуть його ж справу від нього самого.

— Вони досі в мотелі «Парадіз», — говорить далі Навіжений Угорець, — хоча, думаю, хлопці з ФБР поїхали до Мілуокі.

— Я…

— І округу. — Угорець безжально веде далі. — Не забудьте їх. Мені викликати медичних експертів чи автофургон для збирання доказів?

Автофургон — це синій «Форд Еконолайн», обладнаний усім необхідним — від гіпсу, який швидко застигає, — щоб зробити зліпок відбитків слідів, до роликової відеостудії. Для відділку поліції Френч Лендінґа це велика розкіш.

Дейл стоїть непорушно, схиливши голову, похмуро дивиться на підлогу. Вони заберуть справу від нього, з кожним словом Грабовського це ставало дедалі зрозуміліше. Але раптом він розуміє, що хоче зробити все сам. Незважаючи на те, як він це все ненавидить і як воно його лякає, він прагне цього всім серцем. Рибак — це монстр, але він монстр не округу, не штату і не Федерального бюро розслідувань. Рибак — монстр Френч Лендінґа, монстр Дейла Ґілбертсона, і те, що він хоче сам займатись цією справою, не має нічого спільного з питанням особистого престижу чи, навіть теоретично, питанням залишитися на посаді. Він хоче так, бо Рибак — це злочин проти всього, чого прагне Дейл, чого потребує і в що вірить. Це речі, про які не можна говорити без банальності й безглуздості в голосі, але це — правда. Він відчуває дурнувату злість на Джека. Якби Джек прийшов на допомогу раніше, можливо…

Якби бажання були кіньми, жебраки могли б їздити верхи. Він