Рем Георгійович Симоненко - Тарас Шевченко та його доба. Том 2

Шевченкові поезії: баладу «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському» та ін. бере собі Гребінка для надрукування в альманасі «Ластівка». (Але альманах трохи затримався в друку, і сталось так, що деякі твори, зібрані поетом у книжечку під назвою «Кобзар», з’явилися раніше за «Ластівку», яка побачила світ 1841 р.)

Тарас Шевченко зустрічався з Євгеном Павловичем Гребінкою на літературних вечорах, які влаштовував цей відомий письменник. Мабуть, тому їм непотрібно було листуватись. Зате збереглися листи поета-початківця з популярним тоді українським письменником та громадським діячем Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком. Перший з тих, що збереглися, датований «23 октября 1840 р.» – належить Основ’яненку.

«Десь я думаю, – писав він Шевченкові, – ні з одним чоловіком і ні з одним письмом не було мені того, що мені було з Вами, мій коханий пане, Тарас Григорьевич. Щось дуже просто почалося і до чого воно дійдеться – побачимо. А почалося із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю кого, і хто він, і де він, і як його назвати. Хтось такий – я люблю кріпко, хоч би і у вічі побачив, то не пізнав би, бо зроду не бачив, і не знаю, хто такий є. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першу зводило докупи.

Вже перше видання «Кобзаря» вражає відомих письменників

Сидимо ми удвох з моєю жіночкою та де об чім базікуємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте тих, котрими нас дуремків обдурюють, – грошики попереду злуплять, та й пишуть і дрюкують московську нісенітницю, як разляпушка вбивалася об своїм бахурові або як який живчик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… От таке усе пишуть – звісно москаль: він по своїй вірі так і пише. Отаких-то книжок нам нанесли, а тут і письмечко… не вгадаю від кого. Я взяв гарненько і розпечатав… Господи милостивий! Се ж по нашому!.. Читаю… ну! ну! Сміємося ми з жінкою, як у вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon… А далі як почали вірші читати… так ну!.. Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах… зеленіє. Дивлюсь… жіночка моя хусточкою очиці втира… «Отсе так, – кажу, – хтось мудро написав і живо усю правду списав… хто ж такий?.. Перебендя… Вгадуй же його, що і хто воно є… не знаємо. Послали до мого брата, що край нас живеть, і що то за чоловік: бував не тільки у Москві, у Києві бував, та у самому Петербурсі і зайців добре стріля, та й лисиця не попадайся, – так і вшкварить; так і той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав – не звісно, а дуже розумно написано». Нуте. Що ж нам робити? Як до «Перебенді» звістку подати, що його думка впала нам на душу і так полоскотала її, мов чорнява дівчина з чорнявими очицями біленькими пальчиками пошурудила за шиєю. Як обізватись? Куди? До кого? – Отак сумуємо, а думкою Вашою потішаємося… Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що каже, є написаний «Кобзар» от з такими думами і з піснями, та й списав одну… а ми з жінкою так і вдарились об поли і кажемо: «Се Перебендя, непримінно Перебендя!»330 Ну тепер, коли знаємо, що списав сії думки пан Шевченко. Та хто він? Та де він? Як до нього відізватись? Невжеж зробити, як Євгеній Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так і пустив. Так добре ж, що поштарі наші уторопали, де мене знайти: а у Вас, кажуть, город трохи чи не більш і самих Кобеляків, і вулиць більше: де ж там знайти без імення? Отак і розсуждаємо і думаємо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо?

Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал компонує, закопилить губу та й не схоче дрюкувати. Не приходиться. А, головонька бідна! Так собі сумуємо і таки піджидаємо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас… і усе ждемо, не знаючи, що робити… Аж гульк! Тільки що позавчора несуть з пошти письмо і книжечку. А письмо пише Пётр Иванович Мартос та й пише слово в слово так: «Посылаю «Кобзаря», сочинение такого-то. Оно было поручено одним из товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне (к г. Мартосу); при книге было и письмо к вам (ко мне) от автора, но оно затеряно его товарищем».

Отака-то кумедія лучилася з Вашими письмами.

А книжку як розгорнув, дивлюсь – «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», то так, що «Катерина»! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати! Отак-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько, як і Ваша «Катерина! Будете читати, як пан Гребінка видрюкує. Як то ми думали одне про бідних дівчаток та при бузовірових москалів…

Ні. Вже так, що Ваші думки! Прочитаєш і по складам, і по верхам, та вп’ять спершу, а серце так і йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви так гарно складаєте вірші, що б то, як би ви мою «Панну Сотниківну» (в 3 кн. «Современника» сього 1840, года) та розказали по-своєму, своїми віршами: тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б змалювали її патрет, бо чую, що ви лучче малюєте, чим Борисівський іконописець, що салдата колись списав.

Не здивуйте на моє письмо і вибачайте, що тут є. Єй, істинно! Від серця я дякую і прошу: утніть іще що! Потіште душу, мов топленого маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить. Вірте, що шаную Вас дуже і повік Вам щирий на услугу.

Григорій Квітка

або Основ’яненко

P. S. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишіть і те письмечко, що пропало, коли усе згадаєте. Та ще що припишіть»331.

Другий лист Квітки-Основ’яненка

Другий адресований Шевченкові лист написано весною наступного, 1841 р. (22 березня).