Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

— І де це було?

— У банку. Ця мадемуазель обмінювала чек на готівку, і Тед — це той касир, рудий, — дав їй забагато решти. Вона вже мало не всю вулицю пройшла, коли помітила й принесла гроші назад. Я це запам’ятала, бо тоді Тед мені сказав: «Боже мій, місіс Бамфер, бувають же чесні люди! Мені б довелося це зі своєї кишені покривати».

— Ну, дякую за чай, та я вже їхатиму, — сказав Бамфер, відсуваючи стілець. — Не знаю ще, коли буду вдома ввечері. Можливо, що й дуже пізно.

На підвечірок на нього чекав добрезний шмат вирізки, та місіс Бамфер була одружена вже п’ятнадцять років і не ставила зайвих запитань.

Гарна погода тривала увесь четвер. До дванадцятої стало майже спекотно, й Бамфер, який саме робив записи в задусі замкненого кабінету, скинув піджак. Містер Вайтгед також зняв пальто, щоб загребти довкола жоржин. Щойно закінчивши пізній обід, садівник пішов у сарай витягнути шланг, що його вже згорнув був на зиму, щоб полити гортензії, перш ніж клумба засохне. Том запитав, чи треба допомога, а як ні — збирався прогулятися з Мінні уздовж дороги. Садівник сказав, що не треба — він, мовляв, уже все як слід підготував до завтра, — але попросив Тома трішки підлити гортензії у Страсну П’ятницю, якщо сонце так само палитиме. Том пообіцяв, що так і зробить, взяв під руку Мінні — і йому пощастило уникнути участі в подіях наступних кількох годин.

Клумбу з гортензіями, що була вісім футів завширшки та простягалася уздовж заднього боку будинку, містер Вайтгед беріг як зіницю ока. Влітку деякі кущі вигналися так, що квіти здіймалися аж на шість футів над землею. Садівник прикріпив шланг до найближчого крану в саду, коли раптом відчув неприємний запах, що долинав від гортензій. Він вирішив подивитися, що там таке, перш ніж поливати, а то куховарка на нього нагримає, що розвів тут сморід просто біля кухонних дверей. Останні кілька днів він був занадто зайнятий осіннім підрізанням рослин, щоб зблизька милуватися кущами гортензій із темним лискучим листям, увінчаних китицями темно-синіх квіток. А тепер, на його роздратування, виявилося, що одна з найвищих, найгарніших рослин у задньому ряду, просто під вежею, понівечена й поламана, а красуні-квітки зів’яли на стеблах. Опосуми! Ті кляті створіння постійно десь там шастали. Том навіть минулого року знайшов у вежі гніздо опосумів. Том би пішов у кущі просто в чоботах у пошуках мертвого опосума. А от садівник зняв жилетку, вийняв із кишені штанів секатор, щоб рівно надрізати переламані стебла, і почав обережно продиратися через кущі на руках і колінах, щоб не зачепити молоді паростки біля коренів. Він вже на кілька футів наблизився до пошкодженого куща, як побачив біля нього на землі щось біле. Щось, що колись було дівчинкою в нічній сорочці, просякнутій засохлою кров’ю. Одна нога під скоцюрбленим тілом зігнулася, інша застрягла в нижньому розгалуженні гортензії. Взуття не було. Голова була спотворена до невпізнання, хоч він і боявся до неї придивлятися. І все ж він знав, що це Сара Вейборн. У Коледжі більше не було таких малих дівчат із такими тонюсінькими руками й ногами.

Йому вдалося вибратися на доріжку, що тягнулася уздовж клумби, де його знудило. Звідти тіло зовсім не було видно за цупкою ширмою опалого листя. Вони з Томом і покоївками, певно, пройшли повз нього десятки разів за останні кілька днів. Він пішов у вбиральню й умив руки й обличчя. У кімнаті на нього чекала пляшка віскі. Він сів на краю ліжка й налив трохи в склянку, намагаючись вгамувати живіт, охоплений спазмами. Після цього він пішов до бокових дверей, а звідти — через весь коридор — просто до кабінету місіс Епл’ярд.

Витяг із заяви Едварда Вайтгеда, садівника Коледжу «Еп­л’­ярд», наданої констеблю Бамферу вранці у Страсну П’ят­ни­цю, двадцять сьомого березня.

Це все був для мене жахливий шок, і було надзвичайно прикро повідомляти про це мадам після всього, що вона останнім часом пережила. Я думаю, коли я постукав, вона саме ходила туди-сюди кімнатою. Вона не відреагувала, тож я зайшов. Вона ледь не підскочила, як мене побачила. Здавалося, що їй дуже зле — зле навіть для неї. Маю на увазі, що ми в кухні всі обговорювали, який у неї нездоровий вигляд. Вона не запросила мене сісти, але в мене так трусилися ноги, що я ледь міг стояти, тож я взяв стілець. Не пам’ятаю достоту, що я сказав про те, як знайшов тіло. Спершу вона стояла й дивилася на мене так, ніби ні слова не почула з того, що я сказав. Далі попросила повільно все повторити. Я так і зробив. Тоді вона перепитала: «Хто це була?» Я сказав: «Сара Вейборн». Вона перепитала, чи я точно впевнений, що дівчинка мертва. Я сказав: «Так, цілком». Я не сказав, звідки така впевненість. Вона видала такий здушений крик, радше мов