Томас Харріс - Ганнібал

— Тому ми зробили пару фотографій і вивезли звідти тіла, — сказав шериф Дюма. — Ті ліси належать старому Пекману. Цей Донні мав при собі дводенний, починаючи від сьогодні, дозвіл на полювання за підписом Пекмана. Пекман завжди продавав по одному дозволу на рік, усіляко це рекламував, а там доручив справу якимось брокерам. У задній кишені Донні лежав лист зі словами «Вітаємо! Ви виграли ліцензію на полювання на оленя». Папери промокли, міс Старлінг. Не маю нічого проти наших хлопців, але, певно, краще знімати відбитки пальців у вашій лабораторії. І стріли теж, усе промокло, поки ми сюди доїхали. Намагалися нічого не торкатися.

— Ви заберете стріли з собою, агенте Старлінг? Як ви хочете, щоб я їх дістав? — запитав лікар Голлінгсворт.

— Притримайте їх ретрактором і розпиляйте навпіл біля шкіри з того боку, де пір’я, а решту витягніть із протилежного. Я прикручу їх на дощечку за допомогою дротів, — сказала Старлінг, відкриваючи свій кофр.

— Не думаю, що вони боролися, але, якщо хочете, я візьму зразок з-під нігтів.

— Краще просто обріжте нігті, зробимо тест на ДНК. Не треба позначати кожен палець, але відокремте нігті однієї руки від іншої, добре, лікарю?

— Зможете зробити тест на ПЛР-КТП[121]?

— У головній лабораторії зроблять. Шерифе, ми повідомимо вас про результати за три-чотири дні.

— А зможете самі протестувати кров оленя? — спитав інспектор Муді.

— Ні, ми тільки можемо визначити, що то кров тварини, — відповіла Старлінг.

— А що, як ви знайдете м’ясо оленя в чиємусь холодильнику, — припустив інспектор Муді. — Ви ж захочете знати, з якого воно оленя, так? Інколи доводиться відрізняти одного оленя від другого за аналізом крові, якщо треба довести випадок браконьєрства. У кожного оленя своя кров. А й не скажеш, еге ж? Ми мусимо надсилати кров у Портленд, в Ореґонську дичину та рибу, а вони все розкажуть, якщо наберешся терпіння. Посилають таку відповідь, типу «це олень № 1», так вони кажуть, або просто «олень А», з довгим номером справи, бо ж, самі знаєте, в оленів нема імен. Ну нам вони не відомі.

Старлінг подобалося старе, обвітрене обличчя Муді.

— Просто назвемо його Джоном Доу[122], інспекторе Муді. Щодо Ореґону — корисна інформація, може, нам доведеться мати з ними справу, дякую, — сказала вона й усміхалася до нього доти, доки чоловік не зашарівся й не почав смикати свою кепку.

Коли вона нахилила голову, аби відшукати в сумці потрібне приладдя, лікар Голлінгсворт із задоволенням її роздивився. Обличчя Старлінг засяяло на якусь хвильку, поки вона говорила зі старим Муді. Мушка на її щоці дуже нагадувала опік від пороху. Він хотів був запитати, та передумав.

— У що ви складали папери, не в пластик? — спитала вона шерифа.

— У пакети з обгорткового паперу. Ці коричневі пакети ще нікому не зашкодили, — сказав шериф, потираючи потилицю, і поглянув на Старлінг. — Ви знаєте, чому я викликав ваш відділок, чому хотів, щоб приїхав Джек Кроуфорд. Тепер я згадав, хто ви така, і радий, що ви тут. Поза межами цієї кімнати ніхто не вимовив слова «канібал», бо преса витопче ліс ущент, якщо піде чутка. Вони тільки знають, що це нещасний випадок на полюванні. Чули, що тіло ніби спотворене. Їм невідомо, що Донні Барбера порізали на м’ясо. Канібалів не так уже й багато, агенте Старлінг.

— Ні, шерифе, небагато.

— Така охайна робота, що жах бере.

— Так, сер, саме так.

— Я, певно, згадав про нього, бо ж про ту справу стільки писали в газетах. То як ви гадаєте, схоже на Ганнібала Лектера?

Старлінг дивилась, як у стічному жолобі вільного секційного стола ховаються довгоніжки.

— Шостою жертвою доктора Лектера був мисливець із луком, — відказала вона.

— Він його з’їв?

— Саме його — ні. Повісив на перфорованій панелі, завдавши купу різноманітних поранень. Залишив його в позі, що нагадувала середньовічну медичну ілюстрацію під назвою Чоловік-рана. Його цікавить Середньовіччя.

Патологоанатом показав на легені, розпластані по спині Донні Барбера:

— Ви казали, що це якийсь давній ритуал.

— Гадаю, що так, — відповіла Старлінг. — Не знаю, чи це справа рук доктора Лектера. Якщо так, то спотворення не є фетишем — такі речі для нього зовсім не обов’язкові.

— То що ж це таке?

— Забаганка, — сказала вона й поглянула на чоловіків, перевіряючи, чи не викликала в них огиду таким точним визначенням. — Забаганка, і саме через забаганку він попався минулого разу.

Розділ 59

ДНК-лабораторія була нова, пахла по-новому, і персонал там був молодший за Старлінг. «Доведеться звикати», — подумала агент, відчувши гострий біль. Зовсім скоро вона постарішає ще на рік.

Молода жінка, на бейджику якої стояло імʼя «А. Беннінг», розписалася за дві стріли, що їх принесла Старлінг.

А. Беннінг уже мала у своєму житті неприємний досвід під час отримання речових доказів, якщо судити з явного полегшення, з яким вона подивилася на два боєприпаси, охайно прикручені дротами до дощечки Старлінг.

— Навіть казати вам не буду, що я інколи бачу, коли розгортаю ці пакунки, — сказала А. Беннінг. — Ви маєте розуміти, що я нічого не скажу вам так одразу, за п’ять хвилин…

— Ні, — відповіла Старлінг. — У нас немає зразка ПДРФ[123] на доктора Лектера, надто багато часу минуло після його втечі, і всі речдоки встигли забруднитись, їх торкалися сотні людей.

— Лабораторний час надто дорогий, щоб перевіряти кожен зразок, як, скажімо, чотирнадцять волосин із номера в мотелі. Якщо ви принесете мені…

— Вислухайте мене, — сказала Старлінг, — а потім будете говорити. Я попросила італійську Квестуру надіслати мені зубну щітку, що, як вони гадають, належала докторові Лектеру. З неї ви зможете зняти трохи епітеліальних клітин від його щоки. Проведіть із ними ПДРФ і короткі тандемні повтори. Арбалетний болт побував під дощем, тож сумніваюся, що з нього можна багато отримати, але погляньте сюди…

— Вибачте, я не думала, що ви розумієте…

Старлінг насилу всміхнулася:

— Не хвилюйтеся, пані Беннінг, ми з вами чудово порозуміємось. Бачите, обидві стріли жовті. Арбалетний болт жовтий, бо хтось пофарбував його від руки, непогано, але помітні сліди від пензлика. Погляньте сюди, на що схожа он та цяточка під шаром фарби?

— Може, волосина з пензлика?

— Може. Але подивіться, як вона загинається з одного боку, а з іншого є маленька цибулинка. Що, як це вія?

— Якщо зберігся фолікул…

— Правильно.

— Слухайте, я можу провести ПЛР-КТП за трьома кольорами відразу, на гелі буде видно доріжки по три фрагменти ДНК на кожній. Для суду потрібно тринадцять фрагментів, але за пару днів ми зможемо визначити напевне, чи це