Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Того вечора Ірина взяла водія. Її «Рендж Ровер» летів Рубльовським шосе, а вона сиділа на задньому сидінні, прихилилася до вікна й дивилися у нього. Там, за вікном, була Росія, Москва, дерева та будинки, машини й люди. Раптом Ірина упіймала себе на думці, що тільки-но зараз почала розуміти, що ті люди так і не стали їй своїми, не увійшли в її долю «широтою російської душі», не наблизилися ані на йоту до її свідомості, думок та мислення, бо були іншими, не схожими на тих, що народжувалися на берегах Дніпра. Чому ж тоді вона займалася брудною справою пропаганди? Чому брехала про свій же народ? Чи не була та справа занадто кепською, аби плакатися самій собі в салоні дорогого авта, а на ранок їхати до офісу, аби вигадувати нову історію злочинів хунти?

Відповіді вона не мала. Якщо й мала таку, то боялася її озвучити, відганяла від себе, наче прискіпливу муху, від якої ніколи вже не буде спокою та порятунку. Вона була пропаща і знала про це. Вже нічим не виправдати слів її цілеспрямованої брехні, які летіли в маси, наче краплі сильної зливи, що зненацька налетіла на людей, забираючи в них синє небо й тепле сонце. Ніяк не спростувати сказаного, не відмінити зробленого, не заперечити війни, яку вона підбадьорювала злими фразами та новими смислами, котрі могли існувати виключно у системі координат «ми» та «ворог». І тим «ворогом» вона публічно назвала свій рідний народ, кожного громадянина України, який не корився Москві, не гримав кайданами під наглядом «старшого брата», не мав бажання втрачати свою гордість, честь і незалежність, а відчайдушно бився. Бився хоробро, віддано, жертовно. Не ховався за спинами дітей та жінок, а йшов уперед, хоча б і на смерть, але з переконанням власної правоти, вірою в Господа нашого Бога та усвідомленням незворотності єдиного, мужнього вибору.

Коли Ірина думала про це, її тіло покривали мурашки. Їй здавалося, що сам диявол заліз в її нутро і там керує думками та діями. На якусь хвильку Ясинській робилось лячно, але вона борола той страх і йшла далі, аби закінчити свою помсту, захистити кохання, хоча воно вже ніколи не могло жити на землі.

– То, може, на небі? – питала вона у холодного скла модного «Рендж Ровера» і небезпечно посміхалася дорозі та сірим тіням, що називалися Росією.

Але вона знала й те, що її душі не бачити неба, бо вона падатиме у пекло, аби горіти там вічно.

«Опануй себе! – гримнула Ірина. – Залиш ці соплі! Перед тобою майорять нові горизонти. І те, чи вони тобі відкриються, залежить виключно від тебе».

Авто під’їжджало до Барвихи. Ясинська оглянула себе в дзеркальце, підвела помадою вуста, залишилася задоволеною зачіскою, а коли машина в’їхала на подвір’я не знайомого їй будинку, вона зрозуміла, що вже не існує дороги назад, а є тільки та, що йде уперед. Навіть якщо вона і закінчується цвинтарем, де не буде гучних промов та гірких сліз, а самі лишень ненависть і забуття.

– Любий, це моя подруга – Ірина, – Марго сяяла діамантами та посмішкою, коли знайомила свого чоловіка з Ясинською.

То був худорлявий чоловік років сорока п’яти. Колись чорне волосся вкривала сивина. Ірина подивилася в його очі і побачила там розум та насторогу. Такий погляд міг сказати багато, але водночас і нічого. Вони не були злими, ті карі очі. Вони просто були небезпечними.

– Дуже приємно, Ірино. Марго мені багато розповідала про вас. Та й сам я людина, не позбавлена доступу до медіапростору нашої країни. Побільше б нам таких журналістів, як ви. Професіоналів – ось кого не вистачає Росії, – він дивився на неї та намагався зрозуміти ту вроду, легку посмішку, вабливий аромат її тіла. Та найголовніше, він намагався зрозуміти, чому вона тут, в його домі, стоїть перед ним і чекає своєї черги, аби сказати декілька слів у відповідь.

– І мені приємно, Ігорю. Я дуже рада, що Марго знайшла своє щастя. Повірте, вона дуже довго шукала вас.

– О, ви навіть не уявляєте, як довго шукав її я. Напевно, цілу вічність. Проте, таки знайшов.

– І це головне! – сказала Маргарита й поцілувала Ігоря у щоку.

Вони відійшли від Ірини, вітаючи інших гостей, а вона зосталася сама, маючи нагоду вивчити аудиторію, яку зібрав під своїм дахом кремлівський чиновник вищого рангу.

Були на тій вечірці різні люди. Ірина зустріла там знайомих дівчат, що вважалися утриманками двох московських банкірів. Побачила вона високих чинів ФСБ, одного заступника міністра, з яким років зо три тому мала короткотривалу інтрижку. Надибала Ірина там і відомого підстаркуватого режисера, що вже другий рік поспіль ніяк не міг відчепитися від неї, пропонуючи головну роль у своєму новому фільмі.

– У золоті будеш купатися. Гроші дає САМ, – казав він їй і підіймав палець догори.

Але Ірина тоді відмовилися. Не була вона кінозіркою і не мала жодного бажання ставати такою.

Вона йшла залою розкішного будинку й кивала головою знайомим, намагаючись не нав’язуватися нікому з тієї компанії.

«Скромність і непомітність – ось твоя зброя. Ти не потребуєш зайвої уваги. Усьому свій час. Не варто поспішати з популярністю серед тих виродків. Прийде день, вона тебе сама знайде», – писав їй Принцип з далекого Києва напередодні її візиту до будинку Марго та Ігоря.

– Доброго вечора, Ірино! – почула вона голос не знайомого їй чоловіка.

Ясинська обернулася. Він стояв за два кроки від неї. Коротка стрижка, пряма спина, дещо розкосі очі, прямий ніс, шрам над верхньою губою, сорочка від Бріоні та сталеві м’язи, які проглядалися під сорочкою.

– Ми знайомі? – запитала вона його.

– Ні. Проте, я дуже цього б хотів.

– Невже?

– Так.

– То ж, хто ви, таємничий незнайомцю? – спиталася вона, дістала сигарету, а він вчасно підніс їй запальничку, аби вона могла прикурити.

– Мене звати Віталій, – відрекомендувався він. – Я той, хто вже давно має шалене бажання зустрітися з вами.

– Чим же я вас так зацікавила, шановний Віталію?

– Своєю неповторністю, – сказав він, і вона приготувалася слухати чергову порцію дрібних, стандартних компліментів, які вже чула не раз і від яких її тільки нудило. Проте незнайомець мав наміри говорити про зовсім іншу сторону, котра не мала нічого спільного з її жіночою вродою, а стосувалася виключно роботи Ірини.

Він запропонував їй випити, вона не відмовилася, і за лічені хвилини вони примостилися за невеликим столиком, на розкішному дивані ручної роботи.

– Знаєте,