Ентоні Дорр - Все те незриме світло

обладнання, як завжди, але там нічого немає: ні трупів, ні передавача, ні навіть звичайного приймача. Лише вигадливі лампи, софа з вишитими подушками й недоладно пишні шпалери.

— Гляньте під мостинами, — наказує Фолькгаймер, але, після того як Нойман Другий піднімає декілька дощок, стає ясно, що під ними лише старезна кінська волосінь, покладена для утеплення.

— Може, в іншій квартирі? На іншому поверсі?

Вернер заходить у спальню, відчиняє вікно й бачить металевий балкон. Те, що він сприйняв за антену, — не більш ніж пофарбований прут, прокладений уздовж пілястра, напевно, щоб чіпляти шворку для білизни. Аж ніяк не антена. Проте він чув передачу. Чув же?

У нього з потилиці піднімається біль. Він переплітає пальці за головою, сідає на краєчок незаправленого ліжка й оглядає одяг: комбінація перекинута через спинку стільця, гребінець із олив’яною ручкою на комоді, ряд крихітних мутних пляшечок і баночок на столику — усе це для нього таке незрозуміло жіноче, загадкове й бентежне, так само як бентежила його дружина гера Зідлера чотири роки тому, коли підібгала спідницю й стала на коліна перед своїм великим радіоприймачем.

Кімната якоїсь жінки. Прим’яті простирадла, запах лосьйону для шкіри в повітрі, фотографія молодика — племінника? коханого? брата? — на столику біля ліжка. Мабуть, він неправильно порахував. Мабуть, сигнал розсіявся між будівлями. Може, від гарячки в нього потекли мізки. Здається, на шпалері в нього перед очима троянди пересуваються, крутяться, міняються місцями.

— Голо? — гукає Фолькгаймер з іншої кімнати, і Бернд відповідає:

— Голо.

«У якомусь іншому Всесвіті, — думає Вернер, — ця жінка і фрау Елена могли б бути подругами. У якійсь реальності, приємнішій за цю». А тоді він бачить на ручці дверей червоний клапоть оксамиту з каптуром — дитячий плащик, і саме в цей момент в іншій кімнаті Нойман Другий скрикує здивовано, булькітливо, й лунає один постріл, а тоді жіночий крик, а тоді ще постріли. Фолькгаймер пробігає повз двері, поспішаючи, а за ним — решта. Нойман Другий сидить перед гардеробом, тримаючи гвинтівку обома руками, у кімнаті стоїть запах пороху. На підлозі лежить жінка, одна її рука закинута назад, наче відмовляючись від танцю, а в гардеробі не радіо, а дитина, що сидить на задку, із прошитою кулею головою. Її круглі, мов місяць, очі розплющені й вологі, а овальний рот роззявлений у здивуванні. Це та дівчинка з гойдалки, їй, напевно, ще немає й семи.

Вернер чекає, доки дівчатко моргне. «Моргни, — думає він, — моргни, моргни, моргни». Фолькгаймер уже зачиняє двері гардероба, хоча вони не зачиняються повністю, бо з них стирчить дитяча ніжка, а Бернд накриває жінку ковдрою. Як Нойман Другий не міг здогадатися, та звісно, що не міг, бо отакий він, Нойман Другий, та й усі у його загоні, у війську, у цьому світі — вони роблять, як накажуть, вони лякаються, вони діють, зважаючи лише на себе. Назви мені когось, хто так не робить.

Нойман Перший, проштовхнувшись, виходить; у його очах видніється огида. Нойман Другий залишається в кімнаті, щойно підстрижений, його пальці безглуздо бігають ручкою гвинтівки.

— Чому вони сховалися? — дивується він.

Фолькгаймер ніжно ховає дитячу ніжку назад у гардероб.

— Радіо тут немає, — каже він і зачиняє двері.

Вернеровим горлом піднімається нудота.

Надворі вуличні ліхтарі здригаються на запізнілому вітрі. Із заходу на місто напливають хмари.

Вернер повертається в «Опель», почуваючись так, наче будівлі навколо нього підіймаються, стають вищими, викривляються. Він сідає, притулившись чолом до столика, і його вивертає просто під ноги.

Тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне.

Залізає Бернд, зачиняє двері, «Опель» рушає, перехиляючись на повороті, і Вернер відчуває, як навколо нього піднімаються вулиці, повільно закручуючись у зажерливу спіраль, у центрі якої вантажівка мчить униз, занурюючись усе глибше й глибше.

«Двадцять тисяч льє під водою»

На підлозі за дверима спальні Марі-Лор чекає щось велике, загорнуте в газету й перев’язане шпагатом. Зі сходового майданчика Етьєн каже:

— Вітаю з шістнадцятиріччям!

Вона розриває папір. Дві книжки, одна поверх другої.

Три роки і чотири місяці минуло відтоді, як Papa поїхав із Сен-Мало. Тисяча двісті двадцять чотири дні. Майже чотири роки минуло відтоді, як вона читала щось шрифтом Брайля, та все одно літери виринають із її пам’яті так, наче вона покинула читання лише вчора.

Жуль. Верн. Двадцять. Тисяч. Льє. Частина. Перша. Частина. Друга.

Вона кидається до свого двоюрідного діда й обіймає його за шию.

— Ти сказала, що так її й не закінчила. Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

— Як?..

— Мосьє Ебрар, продавець книжок.

— Але ж нині нічого не дістанеш! І вони такі дорогі…

— У тебе тепер багато друзів у цьому місті, Марі-Лор.

Вона простягається на підлозі й розгортає першу сторінку.

— Я почну читати заново. Від самого початку.

— Чудово.

— Розділ перший, — читає вона. — Плавучий риф. «Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, яку, імовірно, пам’ятають ще багато хто…»[55]

Вона проковтує перші десять сторінок, згадуючи цю історію: всесвітня зацікавленість міфічним морським чудовиськом, знаменитий морський біолог, професор вирушає в подорож у пошуках істини. Це таки чудовисько чи плавучий риф? Чи щось інше? Тепер на будь-якій сторінці Аронакс пірне за поруччя фрегата; невдовзі по тому він із канадським гарпунником Недом Лендом опиниться на субмарині капітана Немо.

За затуленим картоном вікном із неба платинової барви дощить. Голуб шкрябається об ринву й вуркоче. У воді біля порту осетер робить одне коло, мов срібний кінь, а тоді відпливає геть.

Телеграма

На Смарагдове узбережжя прибув новий командир гарнізону, полковник. Підтягнутий, розумний, діяльний. Нагороджений медалями за Сталінград. Носить монокль. Його незмінно супроводжує вродлива секретарка-перекладачка з Франції, яка, можливо, мала зв’язки з російською царською родиною.

Полковник має звичайну статуру й передчасну сивину, але щось у його манері та поставі примушує солдатів, що стоять перед ним, почуватися меншими за нього. Подейкують, що до війни він керував цілою автомобільною компанією. Що він людина, яка розуміє силу німецької землі, відчуває у своїх жилах биття її темної доісторичної сили. Що він ніколи не погодиться відступити.

Щоночі новий командир гарнізону розсилає телеграми з районного штабу в Сен-Мало. Серед шістнадцяти інших, надісланих 13 квітня 1944 року, є офіційне послання в Берлін.

= ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ВОРОЖІ РАДІОПЕРЕДАЧІ НА ЗАХОДІ

ВІД КОТ-Д’АРМОР МИ ДУМАЄМО СЕН-ЛЮНЕР ЧИ ДІНАР

ЧИ СЕН-МАЛО ЧИ КАНКАЛЬ = ЗВЕРТАЄМОСЯ ПО ДОПОМОГУ

В ПОШУКУ Й ЗНЕШКОДЖЕННІ

Крапка, крапка, тире, тире, летить повідомлення дротами, що оперезали Європу.

Розділ 8

9 серпня 1944 року

Форт Насьональ

На третій день після початку облоги Сен-Мало пополудні обстріл стихає, мовби артилеристи раптово поснули біля своїх гармат.