Клер Норт - Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

хтось інший. Запити мої зазвичай стосувалися або якоїсь будівлі, або якогось імені; таким непрямим чином я рознюхував, яка доля спіткала той чи інший Клуб Хронос і його членів: хто жив, хто помер, хто Забув. Іноді мені щастило: у 1954 році я випадково натрапив на Філіпа Гоппера, сина девонширського фермера, який у цьому житті успадкував бізнес свого батька і тепер (мене це трохи потішило) виробляв з молока своїх жирних корів девонширський вершковий крем. Те, що він працював на батьковій землі, казало про відсутність у нього пам'яті, бо я ніколи за всі свої життя не бачив Філіпа за роботою, але відчувши жагу до пригод я взяв собі та Мей квитки на літак до Англії, купив їй солом’яного капелюха, показав їй Лондонський Тауер, а зрештою ми сіли на поїзд, що прямував на південний захід, де ми чудово провели відпустку, гуляючи по стрімчаках, шукаючи скам'янілості й трохи набрали ваги на фруктових кексах. І лише в передостанній день, ніби випадково, ми з Мей ішли повз ферму Філіпа Гоппера, перелізли через її огорожу й підійшли до дверей котеджу спитатися, чи не можна тут купити трохи його знаменитого вершкового крему.

Двері відчинив сам Філіп, і від першої ж секунди я не мав жодного сумніву, що він утратив пам'ять. І річ була не тільки в поверхневих деталях, в його сильному сільському акценті, в повній відсутності впізнання при погляді на мене та в презирстві, що промайнуло на його обличчі, коли він почув мій удаваний американський акцент; була помітна глибока відсутність. Утрата часу, досвіду, знань — утрата всього того, що робило цього чоловіка тим, ким він колись був. Як і багато інших уроборів, у своєму минулому житті Філіп Гоппер був схоплений невідомими, які стерли з його пам'яті суть того, ким він був.

Він продав нам вершкового крему, і попри сором я мушу визнати, що ми його весь з'їли ще до того, як наступного ранку наш поїзд прибув до Лондона.

Розділ 63

Я прийшов до висновку, що наступне моє життя буде сповнене хаосу.

Лежачи біля Мей у нашому скромному заміському будинку, який було придбано за гроші контрабандистів і аферистів, я подовгу дивився на тіні листя, що гойдалися на стелі, і міркував про речі, розділені століттями.

Ті калачакри, чиї спогади стерто, прокинуться в такому самому сум'ятті та божевіллі, в якому в перші свої життя був я. Зазвичай після Забуття члени Клубу Хронос з'являлися в другому житті, щоб захистити перелякане дитя від найгірших травм цього досвіду, щоб стати поводирями в ці найскладніші з часів. Але зважаючи на те, що Вінсент знає імена багатьох калачакр, зробити це тепер означало б ризик видати нас усіх — скільки б нас не залишилося — чиї спогади збереглись. Але що буде, якщо ми цього не зробимо? Майбутні покоління Клубу Хронос впродовж сотень років залежали від захисту членів двадцятого століття, від їхньої допомоги. Що їм робити без закладених нами підстав?

Я прийшов до висновку, що якось вони з цим розберуться, бо іншого вибору в них немає. Більш нагальне питання було тут і зараз: що робитиму я, один з тих, хто має привілей досі пам'ятати свою природу, коли в наступному житті притулки цього світу наповняться чоловіками та жінками, розуми яких пошматував Вінсент?

Мені треба було знайти Клуб Хронос, який не зачепила чистка Вінсента Ренкіса, достатньо було лише одного Клубу, члени якого досі пам'ятали, ким вони є.

У 1958 році стало очевидним, що єдиним Клубом, який міг відповідати цим критеріям, був Пекінський.

* * *

Для подорожі до Пекіна цей рік був не найкращий. З Рухом Ста Квіток було швидко й вправно покінчено, коли комуністичний уряд Китаю зрозумів, що дати культурну свободу й отримати культурну похвалу — не одне й те саме; тепер починався Великий Стрибок Вперед, в якому заради прогресу Китаю його громадяни жертвуватимуть інструменти та метал, час та енергію, життя та сили. Разом із цим настане голод, від якого загинуть від вісімнадцяти до тридцяти мільйонів людей. Людині Заходу проникнути в цю країну було майже неможливо, але я мав достатньо кримінальних контактів у Росії, щоб отримати прикриття радянського вченого, якого послали в Пекін ділитися промисловими технологіями та покращувати своє володіння китайською.

Розмовляти мандаринським діалектом з російським акцентом надзвичайно важко. З усіх мов, які я вивчив, мандаринська відняла найбільше часу, і необхідність відтворювати відповідні тони, водночас удаючи з себе радянського науковця з поганою дикцією сильно мене напружувала. Зрештою я вирішив, що російський акцент важливіший за точність вимови, і це призвело до багатьох іронічних усмішок, а також до прізвиська «Професор Сінг-Сонг», яке дуже швидко стало ім'ям, за яким мене всі знали.

Попри те, що формально я був союзником з дружньої держави, мої пересування Пекіном були сильно обмежені. Це було місто, яке зазнавало бурхливих змін, але вся країна була в такому стані, що зміни ці були жахливо несистематичні. Цілі райони забудови періоду Цін було знесено за раз, попри те, що ресурсів на заміну знищеного житла не було. Будівництво великих хмарочосів розпочалося, але не могло бути закінчене, тож дах робили над чотирма поверхами, неначе кажучи, що саме таким план і був від самого початку. Всюди були плакати, і ця пропаганда була однією з найкольоровіших і, як на мене, найбільш наївною з усіх, які я коли-небудь бачив. Починаючи з традиційних штампів комуністичного правління — зображення щасливих сімей, які на тлі червоного неба працюють у добре доглянутому полі — і до більш незвичайних кампаній на кшталт того, що утримання квітів у горщиках сприяє зростанню моралі, або заклики дотримуватися особистої гігієни заради блага нації — все це нагадувало мені шкільний проект, твори якого розвісили по всьому місту. Тим не менш, не можна заперечити завзяття більшої частини пропаганди, принаймні у виконанні найгучніших китайців, які фонтанували тогочасною риторикою з пристрастю проповідників, і які, напевно, вважатимуть через кілька років Культурну Революцію найкращим часом свого життя. Це нагадало мені стару істину: для розквіту тиранії достатньо співучасті хороших людей. Скільки мільйонів хороших людей у тодішньому Китаї, — думав я, — мовчазно спостерігали за тим, як галаслива та енергійна меншість крокує зі співами до голоду та розрухи?

Вдень я вчив суворих щирих молодих технократів усьому, що міг згадати про російську промислову догму тих часів. Я навіть малював вигадані графіки та діаграми, розповідав про неіснуючі сталеливарні заводи та