Артур Сіренко - Холодне Сонце, Артур Сіренко

Нічого особистого: просто осінь

 « - Де ми?
    - До дідька деталі! Хто ми?»
         (Сага «Плавання Лейфа Еріксона до Вінланду»)

Час – це плямистий щур
З очима кольору ночі, 
Що ласує маримухами,
Які назбирав божевільний
В лісі сутінок спогадів,
У хащах осиротілих просторів,
Де блукає сліпою вдовою осінь – 
Оця, в картатій сукні минулого, 
Оця, пастушка тихих мелодій
І розмов біля вогнища – марних. 
Трохи диму між поглядами, 
Трохи живої поезії (ще),
Трохи холодного вітру – між листя:
Скрипка лісового паяца
Тихіша їжакового тремтячого серця,
Що теж співає про сон падолисту:
Майструйте із барв драбину
До загуслого синього неба, 
Що просякло трунком свободи – 
Таки вітряної і холодної, 
Таки завислої в між часами, 
У ніч, коли відкриваються двері
І на столі розсипана сіль. 
До останніх яскравих квітів, 
Які забули зів’янути
Йди нечутними кроками,
Наче не бруківка то, 
А печера черепа. 
Назбирайте оберемки 
Кленового гостролистого золота – 
Для подорожніх. 

P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів… 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍