Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Арніка думала, що то була гардеробна, але варто їй було спробувати перевірити це, як вона опинилась в темній залі без вікон й з м’якими стінами, по яких висіли стенди зі зброєю. Там були луки, стріли, кинджали, мечі. В кімнаті для гостей зберігався цілий арсенал, яким, за бажання, можливо було озброїти добрий загін воїнів. Арніка зачинила двері й повернулась, натикаючись на задоволений погляд Індгарта.

– Тільки уяви моє здивування, коли в людських кімнатах я не знайшов арсеналу, – кинув він, помітивши збентеження подруги.

– То тут таке скрізь? Цікаві у вас кімнатки, гостровухі, – кинув Антаїр, озираючись через плече. – Як нас взагалі в кімнату зі зброєю поселили?

– Бо ми – гості самого короля. Нам зобов’язані надати вищий рівень гостинності. Забрати зброю з цих кімнат означало б виразити неповагу.

– Цікаво, – хмикнув Антаїр, натякаючи на те, що в Храм його зі зброєю не пустили. Індгарт нахмурився, але пояснив.

– На Храмі Сульхи закляття, яке кожного, хто захоче пронести зброю просто виверне назовні. Й не в тому розумінні, про яке ти подумала, Арніко.

Горіхові очі ковзнули побілілим обличчям Арніки.

– Не будемо про це, – здригнулась Арніка, проходячи вглиб кімнати. М’яке взуття занурилось в ворс килиму. Такий самий як в коридорі, він махнув лісом і смолою при найменшому рухові.

В глибині кімнати стояло широке низьке ліжко, вкрите моховою ковдрою. Арніка обережно провела руками по ковдрі й опустилась на підлогу поруч, спираючись спиною на ліжко. Індгарт пройшов слідом і опустився в крісло, обдарувавши подругу здивованим поглядом. Арніка лише знизала плечами й відкинулась назад, вдихаючи запах лісу.

– До речі, а що то було в залі? – запитав Антаїр, все ще стоячи перед дверима. Він з острахом роздивлявся дерев’яні меблі й гліцинові занавіски на вікнові. Індгарт сперся ліктями на коліна й відповів йому так, наче це було надто очевидно.

— Що, що, доньку свою за мене сватати хоче, от що було.

— І от треба йому це робити саме зараз? – сплюнув Антаїр. – Більше ніколи?

— У нас є традиції, — відмовив Індгарт. — І ми ці традиції поважати зобов’язані. Я не можу відвернутись від Лісу й свого народу.

— Так, хай світ згине, але ельфи від своїх не відвернуться! — закричав Антаїр. — Але тільки від тих своїх, що цілком і повністю виконували накази й слухалися богині. А інших запроторять в жорстку в’язницю, вихід з якої лише в домовину.

Індгарт різко виструнчився, щоками в нього заграли жовна. Світле волосся, ще вогке після бані, вдарило його по обличчю.

— Думай що і кому говориш, — пророкотав він, пропікаючи злим поглядом обличчя Антаїра. — Ельфи це не ваші кровопивці, у яких власна шкура й шлунок…

— Досить! – Арніка підвелась на ноги й стала між ними. Червоні очі Антаїра пропалювали Індгарта. Якби поглядом можливо було вбити, вони обоє б зараз розрізали один одного на шмаття. Вона хлопнула в долоні, привертаючи до себе увагу. Чоловіки моргнули й витріщились на неї, як по команді. – Я рада, що мене почули. Якщо король може віддати нам той клятий камінь, але для цього треба прийти на оглядини його дочки, так тому й бути. Мені байдуже, які за цим є мотиви. Вони в кожного свої й кожен в першу чергу дбає про свої інтереси. Я просто хочу закінчити цю подорож якомога швидше й повернутися назад живою й, за можливості, неушкодженою. А тепер геть, я хочу спати. Дістали зі своїми сварками!

Коли за ними закрились двері, Арніка розкинулась на ліжку й видихнула. Вона розуміла, що між ними не стільки особистий конфлікт, скільки конфлікт видовий, ідеологічний. Коли одні вважають звичаї й ритуали інших дурними й ні до чого не придатними, а інші — взагалі вважають соціальний устрій опонентів небезпечним для світового ладу.

Однак, тривалий період чоловіки все ж вживалися один з одним. Арніка сподівалась, що й цього разу їх запал повспокоїться загодя. Вона провела руками по обличчю й опустилась на ліжко, майже повністю потонувши в м’якому мохові.

Ніксорія з Лісом межували через багатогектарні осиково-березові ліси, насаджені ще в незапам’ятні часи смертними й облишеними, що проживали на тій території.

Тоді вампірська країна була не відкритим для всього світу торговим партнером з купою угод та гарантій, але з неприємним бонусом під назвою Вести. Ніксорія тоді, як така, навіть не існувала. Лише окремі поселення кровожерливих монстрів, які селились на узбережжі, по лісах й печерах, щоб вдень уникати й ховатися від опікаючого сонячного світла, а вночі робити набіги на людські селища.

В ті часи вампіри не турбувались ні про кодекс таїнства, ні про недоторканність розумних рас, коли кров можна пити лише за згодою донора, або взагалі закуповувати її у спеціальних пунктах прийому-видачі крові, організованих в кожній країні Континенту, окрім Лісу та Арбору.

Кровососи настільки розгулялися й втратили відчуття реальності, що тоді люди, разом з ельфами, ледь не єдиний раз у своїй історії, окрім Великої Війни, об’єдналися й влаштували полювання на нічних монстрів. Їх відловлювали, сковували, морили голодом, проклинали, обіцяли розправу або помилування.

Але на лад все пішло лише коли вмішалися чарівники. Вони пообіцяли кожному вампірському роду контракт, згідно з яким вищі та їх діти матимуть спеціальні амулети, які будуть захищати їх від сонячного проміння. На заміну цього вищі мали контролювати активність свого виду й накладати вето на хаотичні набіги на поселення.