Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Розділ 15. Шипшини ритуал

Парк біля особняка невідомого некроманта у світлі молодика здавався вкрай зловісним. Особливо промовистими виглядали три пари очей, що палали з темних хащ та недвозначне чавкання з того ж боку.

Скривившись, Барс лише прискорила крок уздовж огорожі. Вона не мала ні часу, ні бажання збагачувати свої практичні навички в таксономії місцевих немертвих. Останню це невимовно засмутило, судячи з сумного, майже людського схлипу, але некромантка не покаялася, тільки мерзлякувато пересмикнула плечима.

Ніч видалася по-осінньому прохолодною, але застосовувати магію, щоб якось зігрітися жінка не стала, тільки вперто підібгала губи. Навіщо, якщо незабаром заклинання доведеться розвіяти. Ритуали сторонніх магічних плетив не терплять.

У нічній тиші перестук підборів її чобіт звучав особливо дзвінко. Нехай зазвичай вона віддавала перевагу комфорту у роботі, а не красі, та все ж підбори з металевими набійками Барс завжди вважала своєю слабкістю. Було щось медіативне в цьому чіткому дзвінкому звукові. Але сьогодні він серйозно підвів її.

Наближаючись до воріт, некромантка була впевнена, що вона ще має час до зустрічі з дорогим чоловіком. І Барс була в цьому впевнена до того моменту, коли з густої тіні воріт вигулькнула інша.

– Ти вчасно.

У повітрі відразу спалахнули дві іскри червона і зелена. Химерно сплітаючись, світло висвітлило трохи роздратоване обличчя Барс і підкреслено спокійне Найстіеля.

– Як чудово, – похмуро буркнула вона і, трохи повільно, махнула на іскру.

Та слухняно розрослася, змінюючи колір більш нейтральний. По суті, в освітленні не було потреби, обидва досить непогано бачили в темряві, а при необхідності могли б бачити не гірше за котів, але так було якось… Затишніше.

– Уже все готове.

Пропустивши повз вуха її шпильку, демон передбачливо відкрив для дружини ворота і навіть запропонував їй лікоть. Відверто зайва і швидше машинальна люб'язність. Часи, коли вони могли ось так прогулюватися, давно минули.

Але Анна несподівано для чоловіка прийняла його руку, хай не подивилася на нього. Ні, вона тільки стиснула губи, дивлячись кудись уперед.

– Скільки разів ми тинялися тут, коли були студентами? – Несподівано розгублено промовила вона.

Без виклику або глузування, швидше якось відсторонено. Ніби замислилася над чимось і просто не помітила, як промовила це вголос.

— Безліч, — трохи повільно відповів демон, хоч і був упевнений, що дружина не потребувала його відповіді.

І помилився. Анна запитувала його і відповідь почути хотіла. Хмикнувши, вона цокнула язиком і похмуро посміхнулася.

– І тоді? Тоді ти теж був готовий зрадити нас із Кіраном заради влади? Ми вже майже ніхто один одному, Най і я не засуджую, я... – Затнувшись, Анна з досадою хитнула головою. – Я хочу зрозуміти.

Від несподіванки демон навіть завмер, трохи міцніше стиснувши долоню жінки, що спокійно лежала на його руці. У темряві роздратовано блиснули хижою зеленцем очі демона. Здавалося ще мить, і він зовсім вишкіриться розлюченим звіром, але він все ж таки зумів узяти себе в руки.

– Я ніколи не зраджував вас заради влади, Анно, – холодно викарбував він.

Фиркнувши, Барс гірко засміялася і підвела голову, але сказати ще щось не встигла. Скинувши її руку, Най різко перехопив її за плечі й струснув, змушуючи зазирнути собі у вічі.

– Так, це так! Я був упевнений, що ви зможете вивернутись! Якби я зірвався вам на допомогу, я втратив би все, ти це розумієш? Рятуючи батька, я отримав титул, який давав мені силу для захисту моєї жінки, давав мені ґрунт під ногами!

Це було вже не чітке карбування слів. Кожне слово зривалося глухим гарчанням, відбивалося лютим вогником у його очах. Скільки років він намагався донести це до впертої ​​жінки, але вона його не чула. Не хотіла, не могла почути, але сьогодні їй не було куди тікати.

Та вона й не хотіла. Скривившись від болю, що завдала занадто сильна хватка, Барс зло примружилася.

– А якби ми померли ти щасливо продовжив би жити з цим своїм титулом! Куди не кинь – виграшний варіант!

– А якби я зірвався вам на допомогу, я став би гнаним щуром. Мене обсіли б вороги, обсіли б колишні союзники, як зрадника. У мене була і залишається лише одна дорога: до престолу. Та розумієш ти, дурна жінка, що все це я робив заради тебе!

Голос демона все ж таки зірвався в гарчання. По обличчю ковзнула тінь часткової трансформації. Розуміючи, що ще мить і він не стримається, Найстіель просто відштовхнув її та різко розвернувся до дружини спиною. Йому треба було отямитися, перевести подих.

Похитнувшись, ледь не сівши задом у купу опалого листя під чагарником бузку, Анна з досадою закусила губу. У грудях клекотіла застаріла лють, змішана з глухою досадою. Вона все ще ненавиділа. Його, а може себе, а може й час, який було втрачено.

Це все почути б раніше на сторіччя. Відбулася б ця розмова тоді, коли цей спалах можна було б перетерти, спалити її образу, але…

– Я не потребувала нічого цього. Мені потрібна була твоя щирість і тільки, – дивлячись у спину чоловіка, трохи хрипко промовила Анна.

Говорити «ми обоє помилялися, вирішимо це» було складно та пізно. Нині у цих словах уже не було сенсу. Це розуміла зблідла Анна. Це розумів і Найстіель, плечі якого здригнулися від гіркого сміху.

– Це ви з Кіраном вартові, герої, котрі ніде надовго не затримуються. Я не такий. Мені потрібний ґрунт. Мій меч, моє кохання вже були твоїми, але цього було мало. Цього було дуже мало. Тільки світ до ніг, тільки надійний тил, тільки це було б гідним тебе.

Глибоко зітхнувши, він повільно обернувся до дружини. Зелень очей згасла, вкрита попелом часу. Того безжалісного ворога, який украв у них можливість закінчити цю розмову по-іншому. Не так, як сьогодні.

Брови жінки здригнулися, між ними миттю залягла сумна зморшка.

– Я потребувала лише тебе, а не все це… – похитавши головою, Анна відвела погляд убік і запахнула плащ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍