Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Вже це було дивом, адже ще якісь дві години тому ми виборсались із води на брудну рінь південніше від Тауер-Бридж. Нам довелось мокрими чимчикувати аж до вокзалу Черинґ-Крос, і лише там — після того, як ми перевдяглись, — усе почало змінюватись на краще. На превелике щастя, ми ще й спіймати нічне таксі. А тепер — вимиті й зігріті — ми ладні були погодитись, що виконали своє завдання якнайкраще. І до того ж швидше за Джорджа — він досі ще не повернувся.

— Авжеж, це справжній успіх! — підтвердила я, перекидаючи з долоні на долоню гарячу грінку. — Ми втерли носа Вінкмену! Дзеркало Бікерстафа у нас! Уранці занесемо його Барнсові й закриємо справу. А Кіпс програв суперечку — і це найкраще!

Локвуд тим часом гортав брошуру, яку ми викрали в бібліотеці агенції «Фіттес» якихось кілька годин тому, — мені здавалось, що відтоді минула ціла вічність. Ми залишили її в камері схову на вокзалі Черинґ-Крос, тож їй не довелося поплавати в Темзі.

— Кіпс із командою, здається, більше не стежать за нами, — зауважив він. — Вони, звичайно, зрозуміли, що ми перехитрили їх із таксі. Якби тільки Джордж повернувся скоріше! Минуло вже стільки часу!

— Він, мабуть, не зміг спіймати таксі. Навряд чи його хтось візьме після плавання в тій смердючій довбанці. От він, напевно, й добирається пішки. Його шафка на вокзалі була порожня — значить, туди він дістався безпечно.

— Твоя правда, — Локвуд облишив брошуру і взявся до варених яєць. — До речі, я мав рацію щодо «Сповіді Мері Дьюлак». Там здебільшого всякі дурниці. Балаканина про заборонені знання й пошуки таємниць творення світу. Будь-що це не принесло бідолашній Мері щастя, адже вона десять років прожила в дуплі дерева. Куди тобі покласти яйце — до чашечки чи на тарілку?

— До чашечки, будь ласка... Як ти думаєш, Локвуде, хто був отой чоловік на даху?

— Не знаю. Вінкмен звертався до нього «добродію» — мабуть, якийсь аристократ... — Локвуд подав мені чашечку з яйцем. — Напевно, чи якийсь багатий колекціонер, чи сучасний послідовник Бікерстафа — майстер пхати носа до того, що його не стосується. До речі, Мері Дьюлак пише, що Бікерстаф був справжнісіньким чудовиськом. Почитай сама — на третій або четвертій сторінці.

Поки Локвуд вечеряв, я взялася за «Сповідь». Незважаючи на солідні шкіряні палітурки, книжка виявилась зовсім тоненька, на кілька сторінок, і більше за все скидалась на зібрання окремих розрізнених фраз. Судячи з усього, той, хто робив копію з оригіналу, проминав місця, які здавались надто нудними чи безглуздими. Як і казав мені Локвуд, то здебільшого була розповідь нещасної жінки про життя серед дикого лісу, перемішані з незрозумілими філософськими міркуваннями про смерть і потойбічний світ. Однак частина, присвячена Бікерстафові, виявилась менш нудною. Я читала П. доїдаючи своє варене яйце:

Хто він був — Бікерстпаф, чия проклята тінь не відпускає мене всі ці останні десять років? О, то був геній! І найхитромудріша людина з усіх, кого я знала в своєму житті! Так, я вбила його. Так, ми поховали його глибоко в землі й запечатали могилу залізом, та я досі бачу його серед темряви, тільки-но заплющу очі Я й зараз бачу його перед собою в оксамитовому плащі, за виконанням отих темних ритуалів. Я й досі бачу, як він виходить із майстерні з закривавленим різницьким ножем у руці Я й досі чую його моторошний голос, який підкорює нас його волі, наче ляльок О, які ж ми були нерозумні, слухаючи його! Він обіцяв нам цілий світ, обіцяв просвітлення! А натомість призвів до руїни й божевілля. Через нього я втратила все!

Далі Мері Дьюлак коротко розповіла про різновиди кори й плісняви, якими вона мусила живитись усі ці роки, проведені в лісі біля Чертсі. А тоді повернулася до попередньої теми.

У ньому завжди жив морок — і в його пильних вовчих очах, і в його дикому шаленстві з якнайменшої причини. Я ніколи не забуду, як він зламав руку Луканові коли той упустив свічку, чи як скинув Мортімера зі сходів. Ніколи не забуду! Так, ми ненавиділи й боялись його. Та навіть голосу нього був солодкий, як мед. Він гіпнотизував нас розповідями про свій Великий Задум, про той дивовижний Засіб, який він змайструє, якщо ми попрацюємо як слід. Разом з його слугою — хитрим і підступним хлопчиськом, чиї очі виразно бачили привидів, — ми ходили кладовищами, збираючи матеріали для цього Засобу. Хлопчисько захищав нас від мстивих духів, поки ми заманювали їх до склянок. Бікерстаф казав, що тільки поєднана сила цих привидів змусить його Засіб працювати. І як працювати! Дзеркало послаблює матерію світу й показує кільком щасливцям — о, який жах! яке блюзнірство! — відблиск Небес!

Я поглянула на Локвуда:

— Що ж видно крізь дзеркало Бікерстафа? Навряд чи небо...

Він хитнув головою:

— Я теж так гадаю. Ти ж знаєш, Люсі, що ми мали рацію. Рацію щодо цього дзеркала. Бікерстаф і його спільники намагались побачити щось заборонене для всіх. Зазирнути за смерть і дізнатися, що там, по той бік життя. Вони всі були божевільні — і Бікерстаф, і вся його компанія. І наш приятель за склом — так само, — він кивнув у бік склянки. В порожніх очних ямках черепа жевріли вогники, ніби привид дивився на нас. А його посмішка була широка й промовиста.

— Цієї ночі він, здається, в доброму гуморі, — зауважила я. — Шкіриться без упину відтоді, як ми прийшли. До речі, я щойно подумала... отой злий хлопчисько-служник, про якого пише Дьюлак... може, це...

— Хтозна? — Локвуд скоса позирнув на череп. — Хоч я не здивувався б. — Він зручніше вмостився на стільці. — Дзеркало, дякувати Богові, в нас, а отже, ним більше ніхто не скористається. Закладаюся, що Бікерстаф не дивився туди сам, він використовував для цього інших. Тому його привид і був такий огидний. Добре, що ти почастувала його своїм посрібленим клинком.

— Коли я чула його голос на кладовищі, — пригадала я, — він гіпнотизував мене. Точнісінько так само, як пише Дьюлак. Знаєш, що не можна, а все одно хочеться послухатись... Джорджа й Джопліна він теж, напевно, причарував, хоч вони й не чули його до ладу. Пам’ятаєш, як вони заціпеніли біля домовини?

— Еге ж...