Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

молилася, щоб Локвуд безпечно доліз услід за мною. І справді, видряпавшись на дах, я почула, як хтось шкребеться слідом, і побачила поруч із собою Локвуда.

— З тобою все гаразд? — запитала я. — Мені щойно почулося...

Локвуд скинув маску й пригладив волосся. Він ледве відсапував, і на його щоці виднів невеличкий поріз.

— Так. Не знаю, хто це кричав, але він дістав по заслузі. Шкода тільки, що, випадаючи з вікна, він прихопив з собою мою новеньку італійську рапіру.

Тамуючи дихання, ми трохи постояли на колінах.

— Добре хоча б те, — промовив нарешті Локвуд, — що за нами тут не женеться Вінкмен. А щодо всього іншого... — він стенув плечима. — Що ж, зараз подивимось, який у нас є вибір.

Вибір у нас, на жаль, був обмежений. Ми стояли на пласкому даху над самісінькою Темзою. З одного боку була кам’яна стіна, за якою, напевно, містилися електрогенератори. Вона тяглась уздовж річки, й ми не могли підрахувати її довжини. З другого боку, далеко внизу, місячне світло виблискувало на поверхні самої річки.

Я уважно поглянула вниз, та не побачила ні Фло, ні Джорджа, ні їхнього човна.

— Що ж, — мовив Локвуд. — Це означає, що вони встигли втекти. Або, звичайно ж, потонули. Будь-що дзеркало зараз не у Вінкменових руках.

Я кивнула:

— А краєвид тут гарний. Місто таке миле, коли не видно привидів... Отже?

Локвуд усміхнувся мені:

— Отже...

З іншого краю даху щось зашкряботіло. Локвуд негайно натяг свою маску. На парапеті з’явились чиїсь руки, а потім угору підтяглась якась постать. То виявився білявий молодик. Брунатного пальта на ньому вже не було, а смокінг був поцяткований дірами від ектоплазми. В цілому ж він був, здавалось, у чудовому стані. Як і ми, він видряпався сюди по рурі.

Підхопившись, молодик обтрусився й витяг із-за пояса клинок.

— Чудово, — сказав він. — Ви просто молодці. Такої гонитви я ще ніколи не переживав. До речі, ваш останній вибух Грецького Вогню мало не вбив Вінкмена, а це, як на мене, цілком непогано. Проте гру, здається, нарешті скінчено. Віддайте мені дзеркало.

— Це не ваше дзеркало, — твердо відповів Локвуд.

Молодик насупився:

— Пробачте? Щось я вас не розумію.

Я тихенько штовхнула Локвуда в бік:

— Маска!

— Умгу, — Локвуд відгорнув нижню частину маски. — Пробачте. Я хотів сказати, що це не ваше дзеркало. Ви за нього не платили. І навіть не торгувались.

Молодик захихотів. У нього були ясно-блакитні очі й напрочуд лагідне обличчя.

— Розумію вас. Але Джуліус Вінкмен унизу аж кипить гнівом. Він розірве вас на шматки голими руками. Я не такий жорстокий; навпаки, я можу зробити так, що ми всі від цього виграємо. Віддайте мені дзеркало, а я відпущу вас. І скажу Вінкменові, що ви втекли й забрали дзеркало з собою. І всі будуть задоволені. Ви залишитесь живі, а я дістану дзеркало, не сплативши цьому чудовиську Вінкмену ані мідяка.

— Непогана пропозиція, — відповів Локвуд. — І дуже спокуслива. Я залюбки погодився б на неї. Тільки, на жаль, дзеркала в мене немає?

— Як це — немає? Де ж воно?

— Я жбурнув його в Темзу.

— О-о-о... — застогнав молодик. — Тоді мені справді доведеться вбити вас.

— Навіщо? Краще відпустіть нас, як личило б порядному спортсменові, — запропонував Локвуд.

Молодик засміявся:

— Про спорт тут не йдеться. Це особливе дзеркало, і я всім серцем жадаю одержати його. До того ж я не вірю, що ви його просто викинули. Може, вбити спочатку тебе, а дівчина сама мені все розкаже?

— Агов! — окликнула я молодика. — Я озброєна!

— Доведеться, мабуть, так і зробити, — провадив молодик і хутко рушив до нас. Ми перезирнулись.

— Із ним ми впораємось і поодинці, — мовив Локвуд. — Тільки нашого становища це аж ніяк не змінить... — Він поглянув униз, на Темзу. — А може...

— Знаю, — відповіла я. — Тільки не зможу, Локвуде.

— Усе буде гаразд. Фло трохи з дуринкою, та довіритись їй можна. Принаймні в таких речах, як глибина річки...

— Щось ми надто часто кудись стрибаємо, — зауважила я.

— Розумію. Нічого, це буде востаннє.

— Ти обіцяєш мені?..

Ми щодуху побігли нерівною поверхнею даху. А потім, тримаючись за руки, скочили вниз.

Я відпустила Локвуда й міцно заплющила очі, тому не бачила ні мерехтіння зірок, ні вогнів міста, лише почула ззаду чийсь крик. Лише потім — мабуть, через п’ять чи сім секунд. — я розплющила очі, щоб переконатись, чи ми ще живі, й побачила під ногами мовчазні мерехтливі води Темзи. Я заходилась пригадувати правила, як треба стрибати в воду, щоб не переламати об її поверхню всіх своїх кісток, — коли моє тіло ніби оперіщили батогом, і я опинилась на десятифутовій глибині, випустивши вгору ціле Гроно бульбашок. І падала далі...

Аж ось моє падіння почало сповільнюватись — і я зависла в темряві без жодної думки, без жодного почуття, без усякого зв’язку з життям. Течія підхопила мене, підкинула вгору... і я зненацька в паніці згадала своє ім’я — й те, що я ще жива. Ковтаючи холодну воду, я відчайдушно заборсалась — аж поки мене викинуло на поверхню.

Мене кружляло в маслянистому вирі десь на середині Темзи. Я лежала на спині, кашляючи й відсапуючи. Локвуд був поруч, він міцно тримав мене за руку. Поглянувши ще раз у місячне небо, я востаннє побачила худорляву постать, що стояла на краю даху. А потім чорні води понесли нас геть.

Частина шоста

Задзеркалля

25

— Що ж, — зауважив Локвуд, — якщо вимірювати успіх за числом ворогів, яких ми нажили, то ця ніч була надзвичайно щаслива.

За чверть до третьої години ночі ми сиділи в нашій маленькій кухні на Портленд-Роу. Ми варили яйця, смажили грінки, а чайник тихенько парував на плиті. Всюди було мило й затишно, якщо не рахувати склянки з черепом на столі. Череп помітно пожвавішав — примарне обличчя шкірилось і підморгувало нам з середини плазми. Проте настрій у нас був не той, щоб звертати на нього увагу.

Ми з Локвудом знову почувалися бадьоро.