Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Сподівалися втекти? — запитав Вінкмен. — Надумали пограбувати мене? Зараз я вб’ю вас обох!

Локвуд поволі підняв руки й щось пробурмотів мені. Крізь маску я не змогла розбірати ані слова.

— Треба з’ясувати, хто ви такі, — провадив Вінкмен, — і хто послав вас сюди. Та я зроблю це згодом, на дозвіллі. А зараз облиш цю каністру, дівчисько. Ви в полоні.

І справді, з димного затінку з’явились охоронці з пістолетами. Молодику брунатному пальті досі наставляв на нас свій блискучий клинок.

Локвуд знову щось промовив, та я ніяк не могла розчути його.

— Поклади каністру! — наполягав Вінкмен.

— Що ти кажеш? — прошепотіла я. — Нічого не чути!

— Хай йому дідько! — Локвуд розірвав нижню частину маски. — Футляр з мечем! Це Джерело! Розбий його!

Мені справді пощастило, що я не випустила з руки каністру. Скляний футляр з іржавим мечем стояв за п’ять-шість футів від нас, на рівні голови Вінкмена. Часу на роздуми не було. Я високо жбурнула каністру і впала на підлогу. Локвуд зробив так само, тож Вінкменові кулі просвистіли над нами. Ніхто з нас не побачив, чи точно я влучила, але брязкіт розбитого скла підказав нам, що все гаразд. У кімнаті відразу залунали крики.

Піднявши голову, я помітила, як несподівано змінилась поведінка наших ворогів. Тепер ніхто з них не звертав на нас уваги. З уламків розбитого футляра, серед яких криво стирчав іржавий меч, піднімалась примарна синя постать, круг якої шипіли й курилися димом частки заліза та солі. Вона була трошки вища за звичайний людський зріст і розмита, а подекуди — зокрема в центрі грудей — навіть зовсім невидима. Лише по краях було добре помітно сліди від одягу й висохлої шкіри. А на місці голови, немов голочки паморозі, сяяли дві крапки — очі.

Від Фантома віяло холодним повітрям. Безногий, він плив кімнатою, наче хмара. Охоронців огорнула паніка: один з них вистрілив у привида, ще один обернувся й вискочив у коридор. Вінкмен підхопив уламок посрібленого скла і жбурнув ним у духа. З простягнутої руки Фантома вдарив фонтан ектоплазми, і я почула скрушне зітхання.

Молодик із клинком прийняв захисну позицію й поволі рушив до примарного силуету.

Нам з Локвудом було ніколи спостерігати за ними. Ми побігли геть із кімнати. Я перша вискочила на сходи.

Ззаду долинув шалений крик. Із диму вискочив Вінкменів син з ніжкою стільця в руці. Локвуд різонув його рапірою по зап’ястку. Хлопчина заверещав і вхопився за руку. Ніжка стільця впала на підлогу.

Ми помчали вгору, долаючи водночас по три сходини. З-за спини лунали вигуки, прокльони, тихе зітхання привида. Біля парапета я озирнулась: майже весь поверх затягло сріблястим димом. Примарна синя постать кидалась уперед, намагаючись обминути срібне вістря клинка. Чиясь міцна фігура, кульгаючи, гналася за нами.

Ми пробігли через скляні двері, які Локвуд тут-таки замкнув на дві защіпки й негайно приєднався до мене. Коли двері забряжчали, ми вже подолали кілька поверхів.

— Ці защіпки трохи затримають їх, — прошепотів Локвуд. — Нам треба злізти по рурі до того, як вони помітять нас, інакше ми сидітимемо тут крячками.

До нас долинув постріл. Брязнуло розбите скло.

— Він прострелив собі дорогу, — зауважила я. — Однією кулею для нас менше...

— Люблю я твій оптимізм, Люсі. На якому ми зараз поверсі?

— Ой... Я й полічити забула. Нам потрібен шостий.

— А скільки ми вже пробігли?

— Треба, напевно, ще зо два... Ось, здається, наш поверх. Нібито тут.

Локвуд перевірив двері, проте защіпок на них не виявилось. Ми помчали коридором.

— Де та кімната?

— Ось... Ні, це не таї Вони всі однакові!

— Ми влізли сюди з рогу будинку... Ось вона! Відчинене вікно!

— Ні, це не та кімната, Локвуде! На стінах немає дощок із паперами!

Локвуд визирнув у вікно й поглянув у темряву:

— Ми, здається, забігли надто високо. Вище, ніж залізли спочатку. Рура тут є, але просто під цим вікном підозрілий вигин. Тут ми злізти не зможемо.

— Тоді спускаймось на потрібний поверх!

— Доведеться.

Та коли ми підбігли до сходів, то почули швидкий тупіт ніг одним-двома поверхами нижче й побачили, як по стіні ковзає промінь ліхтарика.

— Назад! — промовив Локвуд. — Мерщій!

Ми повернулися до кімнати. Локвуд на митах показав мені, щоб я стала на варту біля дверей. Я притулилася до стіни, чекаючи й тримаючи напоготові останню каністру з Грецьким Вогнем.

Локвуд висунувся з вікна й вигукнув:

— Джордже! Джордже!

Він прислухався до вікна. Я прислухалася до коридору. І там, і там було тихо, хоч мені ця тиша здавалась напруженою.

— Джордже! — покликав ще раз Локвуд.

Знизу, з темряви біля річки, нарешті пролунало:

— Я тут!

Локвуд підняв полотняну торбину:

— Спускаю вантаж! Ти готовий?

— Готовий!

— Забирай його й тікай!

— А ви?

— Нема часу! Наздоженемо тебе пізніше. Запасний план — пам’ятаєш?

Локвуд кинув торбину в темряву. А тоді, не чекаючи Джорджевої відповіді, заскочив назад у кімнату й звернувся до мене:

— Лізьмо вгору, Люсі. Це наш єдиний вихід. Виліземо на дах, а тоді побачимо.

У коридорі залунали обережні кроки. Я визирнула з-за дверей. Вінкмен і ще двоє чоловіків — один з його охорони, а другого я не впізнала, — поволі підкрадалися до нас. Я жбурнула в дальшу стіну каністру й помчала до Локвуда. Підлога піді мною хитнулася. Спалахнув сріблястий вибух, що змінився різноголосими криками.

— Ставай на підвіконня, — шепотів Локвуд. — Тепер підтягнися. Швидше!

То був ще один з тих випадків, коли не можна думати про труднощі, інакше програєш. Тому я, не дивлячись ні вниз, у провалля з блискучою річкою, ні вгору, в безкрає місячне небо, просто скочила на підвіконня, підтяглась і міцно вчепилась у руру. Намацавши ногами опору, я полізла вгору.

Цього разу лізти мені було легше з двох причин. По-перше, я рятувала собі життя, тож не дуже переймалася поривами вітру, облупленими рештками фарби й навіть страхом упасти. По-друге, шлях тепер був коротший: я подолала тільки один поверх і вже опинилась на іржавому краю чорного бляхованого даху. Все це зайняло в мене якусь хвилину, не більше. Я зупинилась тільки один раз, коли мені здалося, що знизу лунає крик — чи то сердитий, чи то болісний. Та поглянути туди я не могла, лише