Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

тепер набув якогось мертвотного вигляду: запалі блискучі очі, сіра шкіра обтягує кістки. — Гордощі завдають людям страшної шкоди. Для вас і ваших колег вони означатимуть смерть. А для мене — велике каяття. — Він зітхнув. — Що ж, ваші докази переконливі, а інтуїція — чудова. Ці останні цифри справді стосуються «Гамлета», де ми з Енні грали багато років тому. Там ми й познайомились. Я був Принцем Данським, а вона — Офелією. Напис означає: «Дія II, сцена 2, рядки 115 — 118». Ось вони:

«Не вір, що зорі є вогні,

Що сонце зійде зрання;

Не вір у правду без брехні,

 А вір в моє кохання...»[1]

Старий замовк і втупивсь у пітьму.

— Це з послання Гамлета до Офелії, — нарешті пояснив він. — Гамлет пише їй про своє кохання — сильніше й певніше за будь-яке явище всесвіту. У п’єсі, звичайно, вона втопилась, а його отруїли, проте суть залишилась. Між ними була пристрасть... як між Енні та мною.

— Проте це не завадило вам убити її, — втрутилась я, вперше заговоривши до Ферфекса.

Старий блиснув на мене своїми очима-камінцями:

— Ви ще дитина, панно Карлайл. Ви не розумієтесь на таких речах.

— Ви помиляєтесь, — презирливо відповіла я. — Я достеменно знаю все, що відчувала Енні Ворд. Я сама відчула це, коли торкнулась кулона.

— Чудово, — відповів Ферфекс. — Я завжди вважав, що такий Талант, як у вас, завдає більшого клопоту, ніж треба. Відчувати смертельний біль інших людей? Для мене, правду кажучи, це занадто.

— Я відчувала не те, як вона помирала — швидко заперечила я. — Мені передалися її почуття, коли вона носила це кольє. Я знаю все про її стосунки з вами.

Спогади про це ще не покинули мене. Я досі відчувала й істерію дівчини, і її дикі ревнощі, горе, лють, і, нарешті — кінець...

— Який дурний Талант! — відповів Ферфекс. — Однак тоді ви повинні знати й те, якою темною, непростою особою була Енні Ворд. Вона мала легковажну, підступну вдачу — й водночас була дивовижною красунею. Ми обоє грали в аматорських виставах — і це дозволяло нам бути разом, бо свої стосунки ми приховували від усіх. Енні не мала шляхетного походження — її батько, здається, був кравець, — тож мої батьки позбавили б мене спадщини, якби дізнались про наші взаємини. До того ж Енні завжди хотіла слави. Я опирався — це неминуче розлучило б нас. Тоді вона покинула мене, — він огидно вишкірив свої зуби, — й почала зустрічатися з цим дурнуватим жевжиком Г’юґо Блейком. Він був мерзотник, і Енні чудово це знала. Тож незабаром вона повернулася до мене.

Він хитнув головою й заговорив гучніше:

— Шкода про це казати, але Енні була вітрогонка. Її тягло до людей, яких я терпіти не міг, на зразок цього Блейка, хоч я й заборонив їй зустрічатися з ним. Ми постійно сперечались і сварились — дедалі гірше. Одного вечора я таємно приїхав до неї. Енні не було вдома, тож я мусив зачекати на неї. Уявіть мій гнів, коли я побачив, як її привозить додому цей мерзотник Г’юґо Блейк! Тільки-но Енні увійшла, я накинувся на неї з докорами. Між нами стався шалений скандал, і врешті, в нестямі, я ударив її. Вона впала на підлогу, як підкошена. Одним ударом я зламав їй шию.

Я здригнулась. Усе було правильно: передсмертний біль і жах. Я теж відчула їх.

— Уявіть себе на моєму місці, пане Локвуде, — провадив Ферфекс. — Я — спадкоємець найбільшої промислової фірми в Англії, стою навколішки перед трупом убитої мною дівчини. Що я міг зробити? Якби я викликав поліцію, на мене б чекала катастрофа — в’язниця й, можливо, шибениця. Миттєве шаленство зруйнувало б два життя! Залишити труп так, як є, теж було неможливо: хтось із сусідів міг бачити, як я заходив до будинку... Тому я прийняв інше рішення — сховати тіло й приховати злочин. Я витратив майже добу на те, щоб зробити для моєї любої Енні імпровізовану могилу. Ця доба не дає мені спокою вже півстоліття... Я розламав стіну, приніс матеріал, щоб замаскувати отвір, — і все це намагався робити непомітно. Щосекунди я боявся, що мене побачать! Щосекунди! Я працював, а біля мене лежало мертве тіло...

Старий заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Так, я зробив це — й відтоді ці спогади мучать мене. Але поспіхом — ось вона, гірка іронія долі! — я забув про кулон. Я й не думав про нього — він просто вислизнув з моєї пам’яті. Лише кілька тижнів потому я згадав про нього й зрозумів, що колись він може... завдати мені певного клопоту. Так і сталося. Прочитавши вашу статтю в газеті, я здогадався, що ви знайшли кулон і працюєте над розгадкою його таємниці. Мої обережні розпитування з’ясували, що в поліції про це не знають нічого. Це дало мені надію. Я звернув увагу на вас. Спочатку я спробував викрасти кулон. Коли ж Ґрібові не пощастило, довелося вигадати радикальніший спосіб змусити вас замовчати. — Він знову зітхнув; повітря зі свистом просочилось між його срібними зубами. — Проте з вами не впорались навіть привиди Кумб-Кері-Голлу, тож довелося закінчувати роботу самому. І перш ніж я завершу її, в мене залишилось останнє запитання. Що ви зробили з моїм кулоном?

Ми мовчали. Своїм внутрішнім вухом я почула, що в замку порожньо. Привиди зникли. Ми залишились наодинці із звичайними смертними ворогами — вбивцею та його лакузою з револьвером.

— Я чекаю відповіді, — промовив Ферфекс. Він був цілком спокійний. Перспектива вбити нас нітрохи не хвилювала його.

Локвуд, однак, поводився так само незворушно — якщо не сказати більше.

— Дякую вам за розповідь, — мовив він. — Вона дуже повчальна й корисна — і до того ж допомогла нам цікаво провести цей час. Я, здається, забув сказати, що ми недовго будемо тут самі. Відразу перед тим, як ми прибули сюди, я передав з нашим шофером листа інспекторові Барнсові з ДЕПРІК. У листі — докладні відомості про вас, які можуть його зацікавити, й прохання приїхати сюди на світанку.

Ми з Джорджем вирячились на нього. Я пригадала конверт, шофера таксі, гроші в його руці...

— Він скоро приїде, — провадив Локвуд, умостившись на