Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

вироби моєї фірми. Все це залізо надійно захищає, та в мене є ще й обладунок, який дозволяє мені вільно гуляти глибинами замку...

Джордж засовався:

— Ото ще обладунок! Скидається радше на жіночу сукню.

Ферфекс примружив очі:

— Ви хочете образити мене, пане Кабінсе? Це, по-вашому, розумно?

— Ну, коли ви погрожували нам револьвером у подобі старого дурня в металевій спідниці, то більше нагадували рок-фаната, — відповів Джордж. — Невідомо, що з цього гірше.

— Хотілося б це побачити, — неприємно зареготав Ферфекс. — Але ви помиляєтесь. Цю «сукню» зроблено з удосконаленої сталі: до заліза, яке відганяє привидів, додано алюміній, який робить обладунок легшим. Легший у русі й міцніший у захисті! Шолом — теж подібний витвір мистецтва. Ви знаєте, пане Локвуде, що найвразливіше місце кожного агента — карк? Цей обруч відводить від нього будь-яку небезпеку... Хочете такий шолом?

Локвуд стенув плечима:

— Він, звичайно... унікальний...

— Знову помилка! Він новий, незвичайний, але не унікальний. «Залізо Ферфекса» — не єдина компанія, що працює над такими новинками. Скажімо, ці окуляри... Але ми, здається, відійшли від теми.

Ферфекс умостився глибше в кріслі й кілька секунд мовчав. Здавалося, ніби він зважує свої дальші слова.

— Там, у підвалі, — нарешті поволі заговорив він, — ви згадали про якийсь кулон, який щось доводить. Мені, звичайно, цікаво, що ж він має «доводити». А ще, — старий усміхнувся, — мені цікаво, де цей кулон? І як його знайти?

— Тут ми навряд чи допоможемо вам,— відповів Джордж. — Хоч заганяйте нас у колодязь.

Його бліде скривавлене лице аж палало впертою непокорою. Такий самий вираз обличчя, сподіваюся, був у мене, хоч я намагалася взагалі не дивитись на Ферфекса.

Проте Локвуд поводився так, ніби це — звичайнісінька розмова з сусідом про погоду.

— Усе гаразд, Джордж, — сказав він. — Я можу викласти цьому чоловікові всі докази. Цим ми йому лише покажемо, яке безнадійне його становище. — Він підібгав ноги й безжурно посунувся на стільці. — Гаразд, Ферфексе. Ви зрозуміли, що ми знайшли кулон на мертвому тілі Аннабел Ворд. Ми дізналися, що це — подарунок її вбивці.

Ферфекс підняв руку:

— Зачекайте! Як вам це вдалося?

— Завдяки Люсі та її Талантові, — пояснив Локвуд. — Торкнувшись кулона, вона відчула потужні емоційні сліди, що пов’язували смерть Енні Ворд із її невідомим залицяльником.

Величезна голова старого обернулась. Чорні очі кілька секунд оглядали мене.

— Так, так, ця надзвичайно чутлива панна Карлайл... Проте все це дурниці. Ніякий це не доказ.

— Згоден, — відповів Локвуд. — Тому я й прагнув зрозуміти зміст напису, який ми знайшли на кулоні. Зовні було написано: «Tormentum тент laetitia теа». Щось на зразок: «Моя мука — моя радість». Це мало що сказало нам — хіба те, що хлопець, який подарував кулон, був джиґун і себелюбець. Це риси багатьох убивць — еге ж, Ферфексе? Тому нам було потрібно щось більше.

В бібліотеці запала мовчанка. Старий сидів нерухомо, поклавши висохлі руки на поруччя свого шкіряного крісла. Голова його трохи нахилилася вперед — як вираз пильної уваги.

— Далі, — провадив Локвуд, — ми взялися за напис, який знайшли всередині. Він, якщо я не помиляюся, був такий: А Ф В; Г. II. 2. 115. Три літери — А, В, Г — і таємничий набір цифр. Спочатку ми зосередились на літерах — і це, правду кажучи, привело нас до серйозної помилки. До переконання, що літери «А» і «В» означають Аннабел Ворд, а «Г» — ім’я її залицяльника. Газети багато писали про її стосунки з Г’юґо Блейком, тож саме він цілком певно міг бути її вбивцею. Він був останній, хто бачив її живою, й саме його підозрювали в убивстві п’ятдесят років тому. Так само, до речі, як і зараз: його знову заарештували.

Та врешті, — провадив Локвуд, — я переконався, що Блейк тут ні до чого. Цю ідею підказало мені уважне вивчення напису. Хіба не дивно, що ініціали Аннабел Ворд відтворюють її ім’я й прізвище, а її залицяльника — Г’юґо Блейка — лише ім’я? А що означають цифри: II. 2. 115? Якийсь код? Чи дата? Прошу у вас пробачення за те, що я був таким бовдуром.

Він позирнув на годинник, а потім усміхнувся Ферфексові:

— Усе зробила Люсі, Ферфексе. Вона знайшла фотографію, де ви стоїте в товаристві молодих людей, серед яких і Енні Ворд. Тоді я зрозумів, що ви запросили нас сюди аж ніяк не боротися з привидами. У потязі я прочитав про вашу акторську молодість — і пригадав, що Енні Ворд так само була актрисою. Ось і зв’язок між вами. А також я зауважив, що ви грали на сцені під своїм другим ім’ям — Вільям Ферфекс. Це й дало мені нове тлумачення літер «А Ф В». Не «Аннабел Ворд», а «Аннабел і Вільям».

Старий, як і раніше, не поворухнувся — лише трохи нахилив голову. Тепер його очі ховалися в глибокій тіні.

— Значення цифр я не міг розшифрувати аж дотепер, — провадив Локвуд. — Ми були надто заклопотані Сходами, що Кричать, тож мені бракувало часу. Проте я здогадався, що цей напис — «Г. II. 2. 115» — стосувався п’єси, в якій ви грали разом з Енні Ворд. Я ладен закластися, що це — якась сентиментальна цитата з цієї п’єси, яка доводить, що між вами існували дуже тісні стосунки. — Він поглянув на фотографію, що прикрашала стіну. — Я припустив, що «Г.» означає «Гамлет» — це ваша найулюбленіша п’єса. Проте це не може підтвердити ніхто, крім вас. — Локвуд усміхнувся й згорнув руки на колінах. — Ну, що ви на це скажете, Ферфексе? Настав момент для пояснень!

Ферфекс і тепер не поворухнувся. Може, він заснув? Це було цілком можливо — його могла приспати довга Локвудова промова. Тим часом чоловік із револьвером нетерпляче засовався біля книжкових полиць.

— Пів на п’яту, сер, — обізвався він.

З крісла заскреготів старечий голос:

— Так, так... Ще одне запитання, пане Локвуде. Ви знайшли напис... Чому ж ви одразу не показали кулон поліції?

Локвуд помовчав кілька секунд.

— Мабуть, із гордощів, — нарешті відповів він. — Мені хотілося розшифрувати цей напис самому. Я хотів здобути славу агенції «Локвуд і К°». То була моя помилка.

— Зрозуміло. — Ферфекс підняв голову. Якщо досі він здавався просто старим, то