Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

32

— Таймс»! Ранковий випуск!

Хлопчина—газетяр помалу штовхав тротуаром свого візка і зупинявся, коли хтось із перехожих кидав йому монетку. Натовп був щільний, тож хлопчина просувався повільно. Коли Натаніель з Бартімеусом вислизнули з покинутої бібліотеки й перебігли вулицю, візок тільки—но порівнявся з пекарнею.

У Натаніелевій кишені залишилося кілька монеток — рештки того, що він кілька днів тому витяг з глечика пані Андервуд. Хлопець поглянув на візок, загромаджений стосами «Таймса» — офіційної урядової газети. Газетяр був убраний у широкий картатий кашкет, рукавички з обрізаними пальцями й довге, майже до п’ят, темне пальто. Кінчики його пальців майже посиніли від холоду. Він раз по раз повторював свій хрипкий клич:

— «Таймс»! Ранковий випуск!

Натаніель майже не мав досвіду спілкування з простолюдом. Він гукнув газетяреві, намагаючись говорити якомога впевненіше:

— Скільки коштує «Таймс»?

— Сорок пенсів, малий.

Натаніель холодно кинув йому гроші й одержав газету.

Газетяр поглянув на нього спочатку байдуже, а потім з несподіваною цікавістю. Натаніель уже хотів Іти, аж тут почув газетярів голос:

— Оце так вигляд у тебе, друже, — весело сказав він. — На вулиці, мабуть, ночував?

— Ні, — суворо відповів Натаніель, сподіваючись угамувати цікавість хлопчини.

Проте це не допомогло.

— Еге ж, еге ж, — погодився газетяр. — А якщо й так, і ти просто не хочеш говорити, то я тебе розумію. Тільки будь обережний, як почнеться комендантська година. Поліція тепер так і нишпорить.

— Яка комендантська година? — перепитав джин.

Газетяр вирячився на нього:

—Ти що, друзяко, з неба впав? Після того ганебного нападу на Парламент із восьмої вечора запровадили комендантську годину. На цілий тиждень! Це, звичайно, дурниці, тільки всюди повно куль—шпигунів, та й поліція теж не дрімає. Доводиться ховатися, а то ще зжеруть. Вам, мабуть, досі щастило... Тільки я от що скажу: коли треба, я можу знайти вам прихисток на ніч. Безпечний, нівроку, закапелок. А ще, — хлопчина помовчав, озирнувся й зашепотів, — там можна що-небудь продати, коли вам потрібно.

Натаніель байдуже відповів.

— Дякую. Мені нема чого продавати.

Газетяр почухав потилицю:

— Як собі хочеш. Тільки щось ми забалакались. Мені працювати пора. Бувай, — він штовхнув візок і рушив далі. Однак Натаніель помітив, що хлопчина кілька разів озирнувся.

— Дивна річ, — обізвався Бартімеус. — Чого йому треба?

Натаніель стенув плечима. Він уже забув про пригоду з газетярем.

— Іди й принеси мені чогось попоїсти. І теплий одяг. А я піду до бібліотеки й почитаю, що тут пишуть.

— Гаразд. Тільки не встрягай у всілякі халепи, доки я не повернуся, — джин крутнувся і зник у натовпі.

Потрібна стаття відшукалася на другій сторінці між щомісячним оголошенням Міністерства працевлаштування про набір нових учнів і коротким репортажем про перебіг італійської кампанії. Стаття займала аж три колонки. У ній зі скорботою повідомлялося, що міністр внутрішніх справ Артур Андервуд і його дружина Марта загинули під час пожежі. Пожежа розпочалася близько чверті на одинадцяту вечора: пожежній команді та магічній службі з надзвичайних ситуацій вдалося загасити її лише через три години, коли будинок уже вигорів дощенту. Два сусідні будинки зазнали серйозних пошкоджень, їхніх мешканців довелося евакуювати. Причина пожежі невідома, однак поліція розшукує учня пана Андервуда — дванадцятилітнього Джона Мендрейка, чийого тіла не було знайдено. Є поодинокі свідчення, ніби він утік з місця пригоди. За чутками, Мендрейк відзначався неврівноваженою вдачею: відомо, що рік тому він намагався вчинити напад на кількох визначних чарівників, тому з ним слід поводитися обережно. Насамкінець у статті йшлося, що смерть пана Андервуда стала тяжкою втратою для уряду. Небіжчик усім своїм життям прислужився міністерству і зробив великий внесок у його діяльність — який саме, не зазначалося. Вочевидь, через брак місця в газеті.

Натаніель, що сидів біля вікна, випустив газету з рук. Схиливши голову на груди, він заплющив очі. Надруковане підтвердження вже відомих фактів просто—таки приголомшило хлопця. Натаніелеві хотілося плакати, але горе несподівано тікало й ховалося в глибині серця. Погано. Він дуже втомився. Йому вже нічого не хочеться, тільки спати...

Хтось не дуже ввічливо копнув Натаніеля носаком черевика. Хлопчина здригнувся й прокинувся.

Джин стояв перед ним з посмішкою на обличчі. В руках він тримав паперовий пакунок, над яким курився струменець запашної пари. Голод подолав гідність: Натаніель вихопив у джина пакунок і мало не перекинув картонну філіжаночку з кавою собі на коліна. На його радість, під кавою були ще два пакунки — гарячий біфштекс і бутерброд із салатом. Хлопчині здалося, що він ніколи в житті не їв нічого смачнішого. За якісь дві хвилини від харчів і сліду не лишилось. Натаніель сидів, важко дихаючи й погойдуючи в змерзлих пальцях філіжаночку кави.

— Оце так видовище, — зауважив джин.

Натаніель ковтнув кави.

—Де це ти роздобув?

— Украв. Зайшов до кулінарії й попросив продавця спакувати, а поки той вибивав чек — утік. Нічого цікавого. Продавець викликав поліцію.

Натаніель застогнав:

— Цього ще нам бракувало!

— Не хвилюйся. Вони шукатимуть високу білявку в манто... Ось поглянь, — джин показав на речі, що лежали на підлозі серед сміття, — тут ти знайдеш собі кращий одяг. Куртку, штани, шапку та рукавички. Сподіваюсь, вони підійдуть тобі. Я взяв найменший розмір, який тільки знайшов.

Через кілька хвилин Натаніель, ситий і добре вбраний, трохи пожвавішав. Він сидів і грівся біля вогню. Джин присів поруч і дивився на полум’я.

— Вони думають, що це зробив я, — Натаніель показав на газету.

— А чого ж ти чекав? Що Лавлейс в усьому зізнається? Хороший чарівник таких дурниць не встругне, — Бартімеус значуще оглянув хлопця. — Для того він і влаштував пожежу, щоб знищити сліди свого візиту. Вбити тебе йому не вдалося, тож він спробує хоча б запроторити тебе за ґрати...

— Мене розшукує поліція!

— Отож. З