Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— У них, певно, просто людей не вистачає, — втішив я його (не можна казати людині, що вона переймається дурницями), — особливо таких, хто ще здатний робити хоч щось корисне. Останні чотири роки активність потойбічного зростає, а штати старі, урізані. В Редстоні справа зрушила з місця лише коли ґулі з’їли попереднього начальника «очистки». Без жартів.

— Але ви ж-то приїхали! — стрепенувся Кларенс.

Правильніше було би сказати — приплив.

— У мене брат вчиться у вашому інтернаті, зведений.

Мій Лючик в цьому гадючому лігві! Його необхідно звідти забрати. Але куди? Де гарантія, що інша школа буде кращою? І де гарантія, що всі, хто пропав, не живуть щасливо десь на Західному Узбережжі.. ги-ги, разом з самогубцями. Тільки без паніки: у мене є два тижні на те, щоби прояснити всю цю фігню і зробити висновки. М-да, часу як кіт наплакав.

— Ну що ж, ваші підозри цілком зрозумілі, лейтенанте, — хоча на нежить це ні разу не схоже, схоже вже на маніяка-убивцю, — будемо працювати. У вас є якась інформація про зниклих?

— Звичайно! — він знову розпосміхався, — я зібрав докладні досьє.

Він дістав звідкись з-спід столу картонну коробку і почав виймати з неї роздуті папки.

— Я можу взяти це з собою?

— Так.

— Ще одне прохання: нехай моя участь у справі залишається таємницею. Навіщо даремно лякати обивателів? Присутність чорного мага і так є серйозним викликом для їхніх нервів.

Це на додаток до того, що мене можуть перестати пускати до Лючика.

— Звичайно, я розумію, — кивнув лейтенант з виглядом досвідченого змовника.

— А якщо запитають, що я тут у відділку робив, ви скажіть, що пильно наглядаєте за небезпечним типом.

Він закривав вдвічі енергійніше. На тому ми і розпрощалися. Уже в дверях я задав питання яке ми не весь цей час мучило:

— Скажіть, а хто у вас тут працює в групі усунення небезпечних феноменів?

Його погляд став трохи винуватим. Ой!

Зрозуміло. Дякую. До побачення.

А ну, геть з цього дурдому! Я взяв одну папку — більше однаково не прочитаю, просто цікаво було, що в принципі поліція може знати про людину, яка нічого поганого не зробила. Шофер, який відрекомендувався Альфредом, повіз мене назад до мадам Паркер. Він не втримався від того, щоби вступитися за шефа:

— Ви не подумайте, сер, Містер Кларенс ставиться до своїх обов’язків дуже відповідально. Він багато робить для міста.

— Угу. Наприклад, на ниві захисту тварин.

Вголос заперечувати Альфред не став, але було видно, що він сердиться:

— Ви вважаєте, що якщо людина добра, то в потрібний момент вона не зможе виявити твердість?

Я важко зітхнув і відповів відверто:

— Білий фізично не в стані виконувати ту роботу, за яку взявся ваш капітан. Успішно, я маю на увазі. Вам просто пощастило, що тут ще нічого не ставалося! Я би на вашому місці, купив би якусь методичку про правила спілкування з потойбіччям (краухардський відділ їх зараз багато друкує) і розраховував би лише на себе. Так всім буде спокійніше.

Альфред замовчав, залишалося сподіватися, що він, принаймні, задумується над моїми словами.

Через півгодини я знову сидів на веранді пансіону мадам Паркер, однак стан блаженного пофігізму не повертався. Ось вам ще одне підтвердження тому, що нема раю на землі! Але Лючикові не треба відчувати зміну мого настрою, ні до чого лякати малюків. Я зітхнув і почав воскрешати в пам’яті формули медитації — мене чекала демонстрація перед усім світом чудес самоконтролю.

Місіс Гемуль спостерігала у вікно друге пришестя чорного мага, про якого вихованці шепотілися з самого ранку. Жахливе страховисько, доброзичливо посміхаючись, допомагало братові розпорпувати згортки з подарунками (враховуючи кількість останніх, це був воістину титанічний труд). Містер Фокс напружено сопів за плечем директора, неперервно потираючи долоні і нервуючи її цим безмірно. Подія би не привертала аж стільки уваги, якби Лучіано прийшов на хвилюючу зустріч сам, але білий з Краухарда (словосполучення саме по собі вже не поміщається в голові) привів з собою друга.

— Петрос не готовий спілкуватися з чужими! — пошепки обурювався містер Фокс на вухо начальниці. — Ви ж знаєте, який він чутливий!!

Худий, хворобливий хлопчик вважався далеким родичем завуча і предметом його постійної турботи.

Місіс Гемуль була схильна не погодитися з колегою: з надприродною проникливістю, за якісь п’ятнадцять хвилин, чорний встиг втертися в довіру до дитини, всучивши йому пакетик цукерок і велику скляну кульку з новорічним єдинорогом. Красивий предмет, переливаючись усіма веселковими барвами, повністю заполонив увагу малюка. Всівшись прямо на доріжку, Петрос захоплено милувався бігом ілюзорного коника, жменями, не дивлячись, черпав в пакеті цукерки і відправляв їх до рота. Але ж донині хворобливо-сором’язливий хлопчик ніколи нічого не брав у незнайомих людей! Якби все це ставалося не на території інтернату, місіс Гемуль перша б кинулася рятувати дитину від аморальних зазіхань.

Лучіано несподівано виявив, що в розпакованому вигляді подарунки займають вдвічі більше місця, і процес пішов у зворотному напрямку.

Можливо, якби ситуація в інтернаті не була такою тривожною, місіс Гемуль і пішла б назустріч побажанням завуча (щось несе загрозу? Геть його!), але школа в Михандрові була хвора, і знайти правильні ліки не змогли найкращі емпати. Що казати, якщо сама директор, вирушаючи сюди на роботу, залишила своїх дітей (двох гарнесеньких близнюків) в Артромі. Поки батьки вірять Раді Опікунів, але якщо тривожні ознаки, помічені комісією, не будуть усунені за рік, влада закриє інтернат — ніхто не захоче відповідати за можливу загибель вихованців — і найстаріший учбовий заклад Округа перестане існувати. Залишилося менше шести місяців.

Але чому?! Во ім’я Сили, що вони роблять не так? Інтуїція практикуючого мага (і мага не слабкого) підказувала місіс Гемуль, що розгадка ближче, ніж можна подумати, і що цей дивний чорний може бути важливим її складником. Він возився з дітьми уже півгодини, і збоку складалося враження, що безперервна балаканина малюків йому навіть подобається. Так ненормально! Жодного різкого слова, жодного агресивного жесту. Індиферентний, як кішка.

Петрос хоче уваги, хапає брудною ручкою за рукав світлого піджака… Ось, зараз!.. Ні — нахилився, слухає, з серйозним виразом відповідає, ненав’язливо звертаючись до обох хлопчиків, З’єднує їх розмовою і залишає обговорювати сказане між собою. Тонкий хід! Бурхливо жестикулюючи, Петрос випадково кидає кульку, ох!.. Скляний предмет без всякої шкоди для себе стрибає доріжкою — захисна магія. Завбачливо… Від такого рівня контролю за ситуацію ставало якось не по собі.

Місіс Гемуль вирішила остаточно:

— Ви помиляєтеся містере Фокс! — Помітивши зміну в її настрої, завуч трохи напружився, — я вважаю візит містера Тангора найбільшою удачею цього року. Можливо, він — остання можливість оздоровити ситуацію в школі. Ми перепробували уже все, і лише до чорних за допомогою не