Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

ось вони прибувають, їх усе більше й більше — вони все ще лізуть із коробки чи з’являються з мілководдя? Невже вони зараз рояться і навколо Беатрис, яка мирно спить у кошику? Останній удар мотикою не був безрезультатний, адже декілька істот звалилося назад у воду, а від іще одного удару двоє чи навіть троє їх відлетіло геть. Але ж та жінка йому зовсім чужа, — хіба обов’язок перед нею міг бути вищим за обов’язок перед власною дружиною? Втім, ось вона була перед ним, ця дивна жінка, котрої вже майже не було видно під переплетеними на ній істотами, й Аксель пішов уздовж човна, піднявши вгору мотику, і знов окреслив нею в повітрі дугу, щоби скинути якомога більше ельфів, не зачепивши старої жінки. Та як же вони в неї вп’ялись! І тепер вони навіть насмілилися заговорити до нього! Чи це говорила з-під них сама стара жінка?

— Залиш її, незнайомцю. Залиш її нам. Залиш її, незнайомцю.

Аксель знову замахнувся мотикою, і вона розітнула повітря, наче воно було щільне, як вода. Проте удар таки відбувся, й від нього декілька істот розбіглося навсібіч, хоча нові все далі прибували.

— Залиш її нам, незнайомцю, — повторила стара жінка, і лише тепер — із несподіваним пронизливим страхом, який здався йому бездонним, — Аксель усвідомив, що йшлося не про незнайомку, котра помирала перед його очима, а про Беатрис.

Він обернувся до кошика дружини, який застрягнув в очереті, й побачив, що вода навколо неї ожила від рук, ніг і плечей, якими там аж кишіло. Його власний кошик майже перевернувся під натиском істот, які намагалися туди залізти, і його втримувала тільки вага тих, хто вже опинився всередині. Проте до його кошика вони лізли лише для того, щоби дістатися до сусіднього. Побачивши, як на тваринячій шкурі, якою була вкрита Беатрис, скупчуються ці істоти, він виліз на борт човна і кинувся у воду. Там виявилося глибше, ніж він очікував — вище від пояса, — та від несподіванки йому перехопило подих лише на якусь мить, а потім він видав воїнський клич, який немов повернувся до нього з далеких спогадів, і кинувся до кошиків, піднявши мотику високо над головою. Його щось тягнуло за одяг, і вода була тягуча, наче мед, але, коли він щосили вдарив мотикою по своєму кошику, хоча його зброя і розтинала повітря страшенно повільно, все-таки з кошика у воду повипадало значно більше істот, аніж він очікував. Наступний удар виявився ще більш нищівним — певно, цього разу він рубонув лезом уперед, бо хіба ж не шматки закривавленої плоті підлетіли в повітря у яскравому світлі сонця? Та Беатрис залишалася недосяжною. Вона спокійно погойдувалася на воді, а кількість істот навколо неї невпинно зростала, бо тепер вони прибували навіть зі суходолу і сунули до них крізь осоку на березі. Істоти вже навіть звисали з його мотики, й він кинув її у воду, бо його раптом охопило одне-єдине бажання: опинитися поруч із Беатрис.

Аксель продирався крізь водорості й поламаний очерет, ноги його застрягали в мулі, та Беатрис усе одно залишалася дуже далеко від нього. Потому знову пролунав голос незнайомки, і, хоча тепер, із води, Акселеві вже не було її видно, стара жінка зі страхітливою виразністю постала перед його внутрішнім зором: скоцюрблена на дні човна під ранковим сонцем, тоді як ельфи вільно бігали по ній туди-сюди, а вона бурмотіла слова, які долинали до нього:

— Залиш її, незнайомцю. Залиш її нам.

— Будь проклята, — пробурмотів Аксель собі під ніс, пробираючись уперед. — Я ніколи, ніколи її не покину.

— Ти ж мудрий чоловік, незнайомцю. Тобі вже давно відомо, що немає таких ліків, які би її врятували. Як ти витримаєш те, що тепер на неї чекає? Хіба ж ти з нетерпінням ждеш того дня, коли твоя найдорожча кохана людина скорчиться у смертельних муках, а ти не зможеш їй запропонувати нічого, крім добрих слів? Віддай її нам — і ми полегшимо її страждання, як полегшили вже багатьом до неї.

— Будь проклята! Я тобі її не віддам!

— Віддай її нам — і ми позбавимо її від болю. Ми омиємо її в річкових водах — і роки спадуть із неї, і їй здаватиметься, наче вона у приємному сні. Навіщо вона тобі? Що ти їй можеш дати, крім смертельних мук приреченої на забій тварини?

— Я від вас позбавлюся! Геть звідси! Злазьте з неї!

Аксель склав руки в замок і розмахував ними, наче молотом, із боку в бік, розчищаючи прохід у воді та пробираючись уперед, аж поки нарешті опинився перед Беатрис, яка все ще міцно спала в кошику. На тваринячій шкурі, якою вона була вкрита, аж кишіло ельфами, й він почав скидати їх одного за одним і шпурляти геть.

— Чому ти не віддаси її нам? Прояви до неї хоч трохи милосердя.

Аксель штовхав кошик, аж поки перед ним виріс берег і вони разом із Беатрис опинились у мокрому намулі посеред осоки й очерету. Він схилився вперед, узяв дружину на руки й підняв її з кошика. На щастя, Беатрис уже прокинулася — принаймні настільки, щоб обхопити його за шию. І, похитуючись, Аксель разом із нею вибрався спочатку на берег, а потому пішов далі, в поля. Він опустив Беатрис лише тоді, коли земля під ногами стала сухою і твердою. Вони обоє сіли у траву: він — переводячи подих, вона — поступово прокидаючись.

— Акселю, куди це ми прийшли?

— Принцесо, як ти зараз почуваєшся? Нам потрібно йти звідси. Я понесу тебе на спині.

— Акселю, ти мокрий як хлющ! Ти впав у річку?

— Це лихе місце, принцесо, і нам потрібно якнайшвидше звідси піти. Я радо понесу тебе на спині — так, як носив колись у молодості, коли ми пустували, насолоджуючись весняним теплом.

— І ми повинні піти геть від ріки? Проте сер Ґавейн мав рацію: вона значно швидше доправить нас туди, куди ми прямуємо, ніж дорога пішки. Судячи з місцевості, ми так само високо в горах, як і раніше.

— Ми не маємо вибору, принцесо. Мусимо відійти якнайдалі звідси. Ну ж бо, вилазь мені на спину. Ну ж бо, принцесо, хапайся за мої плечі.

Розділ дванадцятий

Знизу до Едвіна долинав воїнів голос, який благав його підніматися повільніше, та хлопець на це не зважав.