Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Розвернувшись, він попрямував до подружжя, які майже одночасно обійняли його.

— Я так сумувала за тобою, Алексе, — крізь тремтіння в голосі сказала пані Адель, пригортаючись до його грудей.

— Ти справилася, люба моя, — відповів він і перевів погляд на старшого Райта. — І ти, Таю. Я пишаюсь вами.

Та коли чоловік, себто Алекс, подивився на зачинені саркофаги, він підійшов до того, що був праворуч. Я не бачив, хто саме там знаходився, але здалося, що в ту мить, коли чоловік подивився туди, на його обличчі промайнули різноманітні емоції.

— Ходімо, — почувся голос Емікса збоку. — Йому треба побути з ними на самоті.

Перед тим як залишити це місце я лише краєм ока встиг помітити, як скрушно Алекс схилився над тим саркофагом. Навіть здалося, що він заплакав.

— Хто там, Еміксе? — з надією отримати відповідь, запитав я.

— Його рідні, яких він встиг врятувати.

Не варто було навіть коментувати. Чи можливо було сильніше довести свою любов до рідних, як врятувати їхні життя? Чомусь навіть провів певну паралель між собою та цим чоловіком. Звісно, я не рівень, але ж і я заради порятунку мами проробив такий шлях… А він значно більший, бо окрім рідних він рятував і всіх нас. 

Мабуть, цю ніч я не забуду ніколи. Принаймні засинати я вже й не намагався. Практично мовчки вислуховував розповідь Ріни про цього ж Алекса та його сім’ю, які ще спали в тих камерах. Не думав, що таке було можливо, але це все сталося на моїх очах і тому я навіть ні з чим не сперечався. Тримаючи дівчину у своїх обіймах і під супровід її голосу я таки вимкнувся. 

На ранок моє пробудження було досить дивним. Здається, мені наснився дивовижний сон. А головне — настільки реалістичний, що якоїсь миті я навіть не хотів прокидатися. Знов і знов подумки прокрутив побачене. Я був обраний для надважливої місії, аби врятувати людство, щоб врятувати маму… Майже, як той чоловік, який не просто створив дивовижний метасвіт, а й сам став ним, оцифрувавши свої геніальні мізки. І все задля порятунку своїх рідних, а разом з тим і всього живого… Навряд чи таке приснилося б коли-небудь. Навіть стало прикро, що й костюм із посіпак ніхто й не скоро ще вигадає… А я був так близько… 

Розплющивши очі я не втримався, аби не зітхнути, відчуваючи тепер тягар на серці. Мимоволі згадалась дівчина, на ім’я Ріна, в яку я закохався практично з першого погляду… Це повна халепа, Дем’яне.

— Ти вже прокинувся? — пролунав досить знайомий голос збоку.

Звів брови до купи, але повертати голову не квапився.

— Я досі сплю… — пробурмотів до себе, закривши обличчя долонями. — Влад точно сконає від сміху…

— Дем’яне, агов…

Але тепер Ріна ще й штурхнула мене в плече, від чого я мало не впав з ліжка. Прибравши долоні, я завмер. На лівій руці таки було наруччя, яке мені наснилося. Та й удар в плече виявився досить реалістичним. 

— Покликати Малого, чи що? — якось насторожено запитав голос, але тільки тепер я наважився подивитися на неї. Мабуть, виглядав вкрай божевільно, бо дівчина таки схвильовано дивилася на мене. — Дем’яне, це вже не смішно. Що з тобою?

— Ти справжня.

— Ну, звісно ж, як і ти, і все навколо.

— То мені минулий день, ніч не наснилися? — вирішив уточнити звузивши очі.

Але дівчина не відповіла, лиш мотнула головою. Потім я сів і таки переконався, що знаходився саме в будинку Райтів, у таємному сховку за щитом.

— Зачекай, а що ти тут робиш?

— Я розповідала тобі про Алексових рідних, а потім ти заснув. 

— І ти залишилась біля мене, доки я спав? — моє запитання змусило її зніяковіти, а мене всміхнутися. — Ноа не сваритиме?

— Як бачиш, ти ще живий, отже, обійшлося…

— А й справді… Але чому ти залишилась, Ріно?

— Ти знову запитуєш дурню, Дем’яне.

І вже зібралася зіскочити з ліжка, але я вхопив її за руку притягнувши до себе. Наші очі зустрілися і без жодної дурні в голові, я просто поцілував Ріну. Та цього разу ніхто ні від кого не відсторонювався. Навіть відповіла. Здається, що разом зі мною нові відчуття отримували й мої посіпаки, лоскочучи мою шкіру зовсім незначними розрядами, хай їм грець.

— А їх можна якось вимикати на подібні моменти? — не втримавшись запитав я, на що Ріна лише дзвінко розсміялась й підвелась з ліжка.

— Гадаю, це вже до Алекса, а не до мене.

До речі, про нього. Вийшов зі своєї спочивальні він лише наступної доби. Досі було дивно бачити перед собою такого молодого дідугана. Але він справді був неперевершеним. Я б навіть сказав — досконалим. І це не лише про його розум мова, в ньому було щось значно більше, що навряд чи коли зрозумію. 

Як виявилося згодом, мій костюм був не єдиним, а якщо точніше він був сьомим зі створених. Але серед теперішніх людей лише мені випала така честь, щоб стати його носієм. Я не бачив сенсу розпитувати про те, як все це було влаштоване, бо він знову лише подивиться на мене, залишивши зі ще більшими запитаннями. Втім, я дізнався, що протестувавши його у відкритому світі на мені, Алекс отримав бажані відповіді, щоб одного дня пробудити й своїх рідних. Технології та люди, виявляється, можуть співіснувати разом, не знищивши один одного.