Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

28.2

Ковтаю грудку в горлі й, зосередившись, намагаюсь втамувати відчуття жару, що струмує від сонячного сплетення до долонь, які уже почали наливатись внутрішнім вогнем. По венах ніби полум'я тече. Стає настільки ж боляче, як і при ініціації. Я знову впиваюся зубами в губу, відчуваючи в роті солонуватий присмак крові. А навколо Кадіра на мить спалахує золотистим сяйвом напівпрозорий купол, який одразу пропадає. Але я знаю, що він є, на місці. Оберігає.

Тента лаючись, як запеклий матрос ― вперше чую від неї такі слова ― вовтузиться десь за спиною. По-моєму, хтось таки пробрався у фургон, і осміліла служниця б'є його казаном.

Струшую рукою і ненароком потрапляю залишками магії в ще одного найманця. Такі крихти навряд чи можуть завдати великої шкоди, але чоловік несподівано сіпається, і я розумію, що щит противників стає слабшим.

― Кадіре, ― кричу, ― Бий магією!

Він розуміє моментально, і одразу збиває двох. Сама ж кидаюся на допомогу Тенті. Вона продовжує дубасити нападника казанком, і металевий лязкіт буквально розколює голову навпіл. Уся магія пішла на щит, більше й краплі не витисну, тому теж хапаю щось із посуду, здається, чавунну сковороду, й з розмаху врізаю йому по щелепі. Удар виходить сильним, аж струм пробігає від зап’ястя й до ліктя. Кошлата голова найманця різко відкидається назад, й сам він падає на спину, а Тента безсило осідає на підлогу, притискаючи до грудей казан-рятівник. 

Й ось, коли вже здається, що сили закінчуються, а по тілу прокочується слабкість та апатія, раптово розумію ― вони відступили. Геть усі. Ноги раптово підкошуються, і я осідаю на підлогу фургона. Коліном потрапляю в калюжу крові, що повільно розповзається під головою найманця, і тканина спідниці моментально починає вбирати червону вологу. З грудей виривається схлип, лячний і якийсь надривний.

Обхоплюю себе за плечі руками, намагаючись заспокоїтись. Не час зараз розкисати, хоч все і закінчилося, зовсім не час. Ми ще не вдома, і на нас знову можуть напасти, а другу атаку витримати нам уже точно не під силу. Потрібно поспішати.

Я вмовляю себе і вмовляю, але всередині істерика тільки набирає обертів. І мертва людина, так близько, зовсім поряд, варто лише простягнути руку… Здається, що це просто нестерпно та страшно. Просто не під силу.

Закидаю голову і роблю кілька глибоких вдихів. Не хочу, щоби бачили мене в такому стані, правда не хочу. Потрібно зібратися з силами, подивитися, що там із Сівардом, як справи у Кадіра. Але як тільки намагаюся підвестися на ноги, спираючись на борт воза, коліна підгинаються, і я знову осідаю на підлогу.

Поруч Тента несподівано флегматично полірує подолом спідниці закривавлений бік казана. Істерика у неї була перед сутичкою, тепер дівчина спокійна як удав й сповнена вдячності та теплих почуттів до цієї посудини.

― Кас, ― у візок заскакує Сівард. ― Як ти?

Підіймаю голову і намагаюся щось сказати. Губи тремтять і саднять, у битві я до крові їх покусала від нервів та напруження.

― Д-д-добре, ― ледве чутно вичавлюю.

Знову намагаюся підвестися. Долоня зісковзує з бортика і плюхається в ту саму калюжу, в якій намокло коліно. Підіймаю закривавлену руку і приголомшено дивлюся на червоні струмочки, що течуть між пальців. У голові починає шуміти.

У отворі навісу з'являється Кадір, тягне за ноги мертвого найманця і зникає.

А за хвилину відчуваю, що ми рушаємо в дорогу.

Сівард знаходить якусь ганчірку, змочує у воді й береться витирати мої долоні. Мені здається, що я спостерігаю за всім цим збоку, ніби не у своєму тілі знаходжусь, а думками далеко-далеко. Всередині дивне спустошення та апатія.

― Я… дивно почуваюся… ― ледве ворушу занімілими губами.

― Так буває… ― відкидає кудись убік використану ганчірку. ― Ти перенервувала і перенапружилася, використовуючи сили Джерела. Скоро все прийде до норми.

Розгублено киваю. А потім відсторонено і з якимсь здивуванням спостерігаю, як колишній чоловік піклується про мене, допомагає переодягнути забруднену спідницю, загортає в ковдру ― раптово починає бити озноб. Я навіть не помічаю, як зникає пляма на підлозі, просто сиджу в його обіймах й ніби набираюсь силою і спокоєм. Відчуваю, як скуті напругою м'язи потроху розслабляються і тихенько гикаю від ридань, що підступають до горла. Розпускати нюні перед Сівардом, не хочеться, але емоції всередині вирують, наче штормове море, бажаючи виплеснутися назовні. Апатія, схоже, минула. І я знову схлипую, ткнувшись носом у сорочку чаклуна.

― Вибач, ― тихо бурмочу. ― Зараз зовсім не до моєї істерики. Просто… Просто… Я ніколи не… не… вбивала.

Гортань ніби щось стискає, заважаючи вимовляти слова. У яремній ямці часто-часто б'ється пульс.

― Тобі нема за що перепрошувати, Касі. Ти була така смілива… відважна…

Він гладить мене по волоссю, спині, намагаючись заспокоїти.

― Ти так уміло захистила Кадіра. Твій щит був ідеальним.

― Але зараз я як дурна істеричка, плачу, хоча все вже позаду. І навіть не спитала, як там Кадір. Адже він поранений!

Тут же сіпаюся в руках чаклуна.

― Заспокойся ти, невгамовна. Про себе подумай, ― хмикає, не випускаючи з обіймів. ― Все гаразд із твоїм Кадіром. Трохи зачепило. Подряпини. Все ж таки частина щита його прикривала, болт не завдав великої шкоди.

Все одно неспокійно вовтужусь на колінах у Сіварда, подумки зазначаючи, що найближчим часом знайду спосіб особисто оглянути рану. А то знаю цих чоловіків ― подряпина-подряпина, а потім хоп ― і зараження крові…

― А ти? ― нарешті насмілююся підвести голову і зазирнути йому у вічі.

― А що я… Теж парочка подряпин… ― знизує плечима.

Підозріло хмурюся.

― Приїдемо додому, лишилося не більше як година шляху. Там і детальніше все оглянемо. Зараз зупинятися небезпечно.

Киваю, погоджуючись. Ми, поранені та стомлені, дуже легка мішень для нового удару. Хоча найманці теж, зважаючи на все, розраховували на легшу здобич. Очевидно, вони не припускали, що Кадір теж досить непоганий маг, та і я можу чимось допомогти. Це скільки ж їм пообіцяли за напад на нас? Хто саме пообіцяв, гадаю, не важко здогадатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍