Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Знову за своє… Ну, зірвалося з язика. Забудьмо. Марта ж не кинула вас із Федоровим, не стала топитись?

– А ти цього прагнув?

– Ну й зануда ж ти, Сашо! Вдесяте повторюю: так вийшло.

– Вийшло? – вона піднесла підборіддя, її знов обдало жаром. – Вийшло так, що Марту звинуватили в злочині. Тягали в прокуратуру, допитували, всім потріпали нерви. Ти можеш хоч мені щось пояснити?

– А я тут до чого? Питай у неї! – Валентин примружився, підвищив голос. – Я ж тобі ясно сказав: дівка все розрахувала й організувала. Заманила мене, щоб нібито покататися на катамарані, а сама…

– Не починай репетувати. І не тисни на мене. Скажи спокійно: що конкретно сталось? І не смій називати мою дочку дівкою… Хто взяв гроші в кабінеті Савелія? Ти?

– Зовсім здуріла!

Валентин підхопився, замотався по кухні. Олександра насторожено стежила за ним. Вона надто добре знала свого молодшого: зараз він вагається, ще не вирішив – сказати правду чи якось відмазатися. Точно так само він поводився в дитинстві, коли брехав, – ховав обличчя, бігав колами, щоб виграти час, і щось обчислював, доки нарешті знаходив вигідний для себе варіант.

– Ну? То кажи!

– Посудина ця чортова заглухла… – Валентин різко зупинився й сів на кут столу. – Ми вилізли на берег, щоб вирішити, як діяти далі. Марта… Ну я ж не знаю, що в голові у твого дівчиська, Сашо! Вона раптом суне мені ці три тисячі доларів – і вимагає, щоб я назавжди забирався з вашої квартири… Можеш собі уявити?

– Так і сказала? Заспокойся, що в тебе з обличчям! І ти… Виходить, ти взяв ці гроші?

– А що мені залишалося? Я подумав: нехай заспокоїться, звичайний бзік, з підлітками й не таке буває. Не мозолитиму їй очі. Повернуся додому – все до копійки поверну Савелію. Гроші при мені, цілі й неторкані… З’їжджу й віддам з рук у руки.

– Коли?

– Щойно повернуся з рейсу, рівно через дві доби… У мене графік, Олександро.

– Ні! – раптово промовила вона. – Ти повинен побачитись із Савелієм до від’їзду і все йому пояснити.

– Ти таки здуріла! Ніч надворі, я втомився як пес. Ледве доповз до буди, а ти тут учиняєш допит. Якби я знав, за що вона мене ненавидить, ця ваша красуня…

– Валику, що з тобою? – перебила Олександра. – Я тебе не впізнаю. Ти певен, що з тобою все гаразд?

– Отож, – буркнув він, незряче втупившись у куток, – повернувся в рідне гніздо називається… Я тут усім як кістка в горлі… Помовч! – голос Валентина злетів і зірвався: – Я тобі ось що скажу: час нам розбігатися. Терміново. Давно треба було. Жили б як люди, кожне своїм життям. І ти ото все: «Валик, рідний, братик…» Наче я сопляк який. Ця твоя ідіотська опіка – вона он де в мене сидить!

Він рубонув ребром долоні по горлу, скривився і сплюнув у мийку.

Олександра здригнулась. Увесь цей час вона пильно стежила за обличчям брата. Незважаючи на сказане, в очах не було ні образи, ні гіркоти. Тільки відраза й холодна нудьга.

– Згодна. Роз’їжджаймося. Можу витратити на це свою відпустку – тим більше що вона скоро. А поки ти винаймеш кімнату і поживеш окремо, – уже майже спокійно промовила вона. – Але для початку повернеш гроші Савелію. І доки не зробиш це, обговорювати нам нема чого.

– Отак просто серед ночі? – зухвало поцікавився Валентин. – Що за примха?

– Не бачу нічого дивного. Зателефонуй, попередь, що приїдеш. Замов таксі. Не вистачить грошей – я додам. Ситуація надзвичайна, Савелій з Інною зрозуміють.

– Знаєш, сестричко, а не пішла б ти зі своїми витребеньками… Нікуди наш полковник не дінеться. Почекає, не збідніє… Я просто дивуюся тобі: завжди вважалося, що це Савелій у нас найкрутіший, але до тебе йому ще рости й рости. Скажи: це ж ти замочила нашого з тобою татуся?

– Ти що мелеш? Зовсім очумів?

– А от і ні.– Валентин навалився грудьми на стіл і потягся до її руки. Олександра відсахнулась. – Думаєш, я нічого не бачив? Як він хрипів і корчився на підлозі, а ти дивилася на нього й посміхалася… Що ти йому вколола, га?

– Забирайся геть! – закричала Олександра, зриваючись із місця. – У цю ж секунду. І якщо ти просто зараз не поїдеш у Шаури, я сама завтра зранку піду в прокуратуру й заявлю, що гроші в тебе.

– Гаразд, не кип’ятися… – Він ніби неохоче підвівся, позіхнув, потягнувся і, вже виходячи з кухні, кинув: – Уламала, зроблю.

Олександру бив сильний дрож, і, щоб угамувати його, вона взялася змітати зі столу брудний посуд. Відкрутила кран – гарячої нема. Довелося мити холодною. Люто, до скрипу, витерла тарілки, розставила по місцях.

Хвилин за десять демонстративно гримнули вхідні двері.

Вона кинулася до кімнати брата – замкнено, – і відразу перемістилася до кухонного вікна, що виходило на вулицю. Тролейбусна зупинка на протилежному боці була порожня, на тротуарі біліла пляма – зім’ята коробка з-під піци.

Валентин повільно, трохи сутулячись, вийшов з під’їзду й повернув праворуч. На одному плечі дорожня сумка, на другому – вона відразу це помітила – ноутбук у чохлі. На секунду стислося серце, поки він перетинав вулицю, і щоб не дати цьому болю розростись, Олександра відхилилася від вікна, різко засунула штору і вийшла, погасивши світло.

Світні стрілки старенького, ще минулого століття, механічного будильника в головах їхнього з чоловіком ліжка показували чверть на третю. Рівно о сьомій задеренчить його негучний, але абсолютно невблаганний дзвінок.

14

Йому й на думку не спало зробити так, як зажадала сестра: телефонувати серед ночі Савелію, попереджати… Зрозуміло тільки одне – час вішати табличку «Зачинено». Усе, що їх поєднувало з Олександрою, згнило й розсипалося. Роз’їхатися? Супер, давно назріло.

Із Савелієм він усе вирішив, поки в себе в кімнаті збирав найнеобхідніші речі, додавав до схудлої за час поїздки пачки купюр те, чого бракувало до трьох тисяч, і пакував комп’ютер. У Шаури їхати доведеться, тут без варіантів. Але ніяких розборок. Особливо на тлі того, що він у гарячці наговорив телефоном з Феодосії. Тому план приблизно такий: прибути на місце, подзвонити по домофону